ОЗЕРО КОХАННЯ

У селі Озеро Ківерцівського району є однойменне озеро. Не таке велике і глибоке, як Світязь, його не оточують непрохідні ліси і болота, як Червище, в озерних очеретах не ховаються сотні диких качок і гусей, як на Волянському. Проте озеро чимось завжди мене заворожувало, вабило, дивувало. Піщане дно, чиста вода, зарості очерету, два високі пагорби – один ліворуч, зарослий деревами, другий – праворуч, зі старою дерев”яною церквою на верхівці. І хати навколо водойми: в деяких місцях вони розташовані буквально за 20-30 метрів від озера, в інших – далеко втекли на підвищення від підступної і оманливої водної стихії. Таким я вперше побачив Озеро.
З першого знайомства кожні літні вихідні я став проводити на Озері. Одного разу, відпочиваючи тут, я завів розмову з озерянкою похилого віку, яка прийшла до води і, як її предки багато століть тому, почала прати білизну. За півгодини надзвичайно цікавого спілкування я багато дізнався про село Озеро і про однойменну водойму. І мимоволі зацікавився минувшиною цього чарівного куточка...
Вперше Озеро (тоді воно мало назву Воля Озерська) згадується у літописах 427 літ тому — у 1577 році. В той час це було невеличке селище, що нараховувало кілька десятків хат і розташовувалось на західній межі великого лісового масиву. За переказами озерян, на село кілька разів нападали татарські орди, від яких місцеві жителі боронились у кам’яному замку, оточеному ровом. Замок розташовувався на найвищому пагорбі села на східному березі озера. До наших днів від оборонних споруд (навіть якщо вони і були) не залишилось жодного сліду. Проте всю товщу великого пагорба пронизують підземні ходи, стіни яких викладені старовинною цеглою, схожою на ту, з якої побудований Луцький замок. Старожили розповідають, що підземелля ведуть на відстань більш ніж 25 кілометрів під стіни древнього Луцька. Звичайно, в подібних переказах вимисел часто переплітається з реальністю. Але факт лишається фактом: стародавні ходи мають протяжність щонайменше кількасот метрів та висоту, достатню для вільного пересування дорослої людини.
Древні підземелля стали в пригоді озерянам під час навали ще одних орд, на цей раз фашистських. В червні 1941 року один з німецьких пілотів, пролітаючи над Озером, побачив біля млина скупчення возів і, очевидно, прийнявши їх за підрозділ радянських військ, заходився бомбардувати село. Багато людей тоді було поранено, деякі загинули. Проте більшість селян встигли сховатись і перечекати небезпеку у давніх кам’яних ходах, які вмістили тоді більше сотні чоловік.
Одна історія, яка трапилась тут майже 200 років тому, — історія великого трагічного кохання, зворушливо описана класиком польської літератури 19 століття Юзефом Крашевським, дає підстави поставити село Озеро в один ряд з такими відомими криницями народної культури і духовності українців, як Моринці і Кирилівка Тараса Шевченка, Диканька Миколи Гоголя, Колодяжне Лесі Українки, Семигори Івана Нечуя-Левицького.
… Її звали Уляна, вона була простою поліською селянкою, яка рано і не за своєю волею вийшла заміж за значно старшого чоловіка, народила двох діток. Він, Тадеуш, був небагатим польським шляхтичем який замолоду, залишивши старих батьків у родовому маєтку в Озері, поїхав підкорювати блискучу аристократичну Варшаву. Зазнавши зради коханої, побачивши зворотний бік світського життя – лицемірство, підступ, нещирість, розчарований, зневірений у всіх і у всьому, залишок свого життя він вирішив провести у батьківському маєтку серед поліської природи.
Уляна і Тадеуш знайшли і покохали одне одного. Ні сіра свитина, ні просте походження не змогли приховати від Тадеуша надзвичайно глибокої і щирої душі Уляни. Доля відвела зовсім небагато часу — лише кілька місяців — для Уляни і Тадеуша. Але це був місяць щастя. Незабаром, неначе грозові хмари на ясному небі, одна за одною почали з’являтись ознаки життєвої драми. Осуд з боку людей, підпал Уляниним чоловіком Оксеном Гончаром панського будинку і раптова смерть Оксена, приїзд Тадеушевого друга Августа, який намовив його покинути кохану і повернутись до Варшави. Врешті-решт у самому Тадеуші усвідомлення власної вищості, приналежності до шляхетського стану взяли верх над почуттями. Через кілька місяців він повернувся з Варшави. Не сам, з молодою дружиною. Втративши своє кохання, заради якого пожертвувала усім, що мала, – чоловіком, дітьми, репутацією, Уляна втратила волю до життя. Свідками її останніх життєвих хвилин стали лише прибережні дерева та темні, глибокі води Озера...
Коли навалюється втома від повсякденних турбот, коли душу гризуть переживання, сушить печаль, я сідаю на маршрутку і за півгодини опиняюсь в селі Озеро — на найближчій від Луцька природній водоймі. Незадовго до заходу сонця останні відпочиваючі залишають Озеро. А коли перші сутінки огортають все навколо, над озером стоїть майже повна тиша. Лише тихо шумить очерет, несміливо подають голоси нічні птахи. Серед таємничих нічних звуків чую, як Уляна тихенько йде стежиною повз хати, городи на берег озера, щоб зустрітись з Тадеушем, як в тиші літньої ночі у садку біля панської садиби вони зізнаються одне одному в коханні. У коханні, яке закінчилось трагічно, — смертю Уляни.
Сергій ГРИГОРЕНКО.