Наші проблеми вирішуватимуть китайці?

… ЖЛОБСТВОМ ПО-ЛУЦЬКИ

П’ятирічна Юлечка — жвава і балакуча дитина, яка за словом у кишеню не лізе.

— Як справи у садочку? — запитую.

— Усе кльово! — відстовбурчує пальчик правиці.

— Ще трохи поговориш із нею — і не те почуєш, — сміється мама дівчинки. — Навчилася від старших дітей у дворі таких слівець, що я їх не знаю.

Сусідка жартує, що ця риса є в усіх українців. То, мовляв, складова нашої ментальності, кожен із нас трішки жлоб. Але, як на мене, то тут не сміятися треба, а плакати, бо жлобство стає стилем життя багатьох лучан і, як заразна хвороба, передається та множиться.

 

Звісно, до молодіжного сленгу можна по-різному ставитися, сприймати його чи ні. Мені ж особисто він подобається. Напевне тому, що чітко й стисло характеризує поняття. Скажімо, «жлоб» — скупа людина, для якої на першому місці власне «я». Основна ознака цього явища — неповага до інших, відсутність будь-яких внутрішніх бар’єрів. Чого-чого, а жлобства у нашому житті вистачає. Хочете приклад? Будь ласка.

Кілька разів на тиждень викидаю пакет зі сміттям. Зазвичай — перед роботою. Ось і недавно схопила кульок — і до контейнера, що через дорогу від нашого будинку. Але шлях мені перетнув білий мікроавтобус. «Добіг» швидше. Зупинився — і двоє чоловіків почали вивантажувати у контейнери мішки з побутовими відходами, якесь гілля. За хвилину-другу баки були заповнені вщерть.

І подібне повторюється не раз. Живу поряд із власниками приватних осель, а в них сміття накопичується значно більше, ніж у нас — тих, хто «сидить на поверхах». То й підкидають його нам. Буває, що везуть із сусідніх сіл. І не лише у наш двір. Нещодавно мені розповіли про колишнього начальника районного масштабу, який постійно возить із Підгайців до Луцька, де працює, мішки з побутовими відходами на своєму джипі. Чоловік спокійно може придбати контейнер для сміття і поставити біля власного двору, але не хоче, бо ж ані псувати загальний вигляд обійстя, ані сморід нюхати не бажає. Та й платити комунальникам щомісяця за вивезення побутових відходів доведеться. Йому легше узяти мішок в автівку і викинути його на узбіччі дороги при в’їзді в місто чи в контейнер у якомусь дворі. Хіба це не жлобство?

Сусідка жартує, що ця риса є в усіх українців. То, мовляв, складова нашої ментальності, кожен із нас трішки жлоб. Але, як на мене, то тут не сміятися треба, а плакати, бо жлобство стає стилем життя багатьох лучан і, як заразна хвороба, передається та множиться.

Пригадується, під час засідання міськвиконкому директор підприємства «Луцькспецкомунтранс» Валерій Кузьмич бідкався, що окремі мешканці приватних будинків на вулицях Чернишевського, Володимирській, Ковельській не погоджуються купувати сміттєві баки і встановлювати біля осель. Контейнери недорогі, до того ж підприємство пропонує їх у розстрочку на три роки. Але все одно не хочуть, продовжують викидати побутові відходи на узбіччя доріг. Найбільше обурювало чоловіка, що відмовляються купувати сміттєві баки далеко не бідні, а люди з немалими статками. Комунальники та муніципальна поліція не можуть припинити неподобство: мовляв, за руку порушників правил дотримання санітарного стану в місті не зловиш, бо викидають сміття, коли темно. Тож вони, відчуваючи безкарність, нахабніють дедалі більше. Чхати їм на сусідів і довкілля. Головне, аби було чисто у власному дворі й оселі.

 

…ПАДІННЯМ ПРЕСТИЖНОСТІ РОБІТНИЧИХ ПРОФЕСІЙ

Ще з радянських часів у керівництва держави збереглася звичка відзначати перед святами представників різних професій. Переглядаючи цьогорічний список заслужених волинян, звернула увагу, що серед них чимало начальників різних рангів, працівників культури, медицини, підприємців. А ось, як кажуть у народі, простих трудяг практично немає. І не лише серед наших земляків. В інших регіонах подібна ситуація. Враження таке, начебто робітників не існує. Про них нині не пишуть книг, не знімають фільмів, ніхто не формує громадську думку, що праця робітника важлива і необхідна суспільству. Тож престижність цієї професії звелася нанівець.

— Коли я після закінчення технічного вишу пішла працювати на «Кромберг енд Шуберт» робітницею на лінію, сусіди крутили пальцем біля скроні, — розповідала молода лучанка в редакційному кабінеті. — Мовляв, треба було стільки вчитися, аби мотати провідки.

Що тут скажеш? Десятиліттями у нас формувався стереотип: вища освіта — це престижно, і хто отримав її — уже еліта. Тож не дивно, що молодь не сприймає професійно-технічні заклади як шлях до фаху свого життя. Зміна цінностей призвела до того, що нині в Україні на одного випускника системи профтехосвіти припадає чотири фахівці з дипломами вишів. Словом, маємо дисбаланс на ринку праці, адже економіці не потрібно стільки менеджерів, маркетологів, соціологів, фінансистів, юристів. Звісно, подібна ситуація спостерігається в усіх країнах світу, але такого, як у нас, нема ніде.

Не секрет, що суспільство нині стало тяжіти до меркантильності, сьогочасної вигоди. Чимало українців хочуть працювати менше і легше, а отримувати якомога більше. Але ж такого не буває! Про це добре знають ті, хто їздить на заробітки до Польщі чи інших країн.

Нерідко доводиться чути, що в Україні нема роботи і платять мало. Звісно, є в нас роботодавці, які намагаються якнайбільше взяти і якнайменше дати людині. Але є й такі, котрі готові платити пристойну зарплату, але висококваліфікованим фахівцям, яких, на жаль, у нас обмаль. Тож коли під час одного із прес-турів по Маневиччині почула від директора Городоцького лісгоспу, що не вдається знайти робітників, готових працювати за вісім тисяч гривень, була здивована. Списки вакансій висять місяцями і на луцьких підприємствах. «Хоч китайців бери», — сказав керівник одного з них, котрий шукав хороших токарів, фрезерувальників.

Якщо процес девальвації робітничих професій триватиме і надалі, то це становитиме загрозу майбутньому України. Адже кількість населення скорочується, а країни Євросоюзу ведуть цілеспрямовану політику вимивання трудового потенціалу. Італія, Іспанія, Португалія спрощують режим легалізації. І якщо не відновимо престиж робітничих професій, то таки доведеться запрошувати працювати китайців чи в’єтнамців.

 

…ЧОМУ УКРАЇНЦІ БОЯТЬСЯ ЗАСЛУЖЕНОГО ВІДПОЧИНКУ?

У молодості всі ми надто категоричні. Колись і я такою була. Вважала: раз дожив до пенсійного віку, пора зробити «па-па» колективу і йти бавити внуків. Але, порозмовлявши з людьми, котрі у поважному віці продовжують працювати, зрозуміла, що помилялася. Не все тут так просто, як мені здавалося.

Героїні однієї з моїх публікацій, сільській учительці Галині Іванівні — невдовзі 70, але вона ще трудиться. І пояснила чому.

— Щороку кажу собі: «Усе, йду на пенсію», — розповідала. — Але піду платити за газ, воду та світло — і змінюю рішення. Не проживу я на свої 1500 гривень, які дає Пенсійний фонд. Пачка пігулок від тиску, без яких не можу обійтися, коштує понад 300 гривень. А вони й чоловікові потрібні, а ще — памперси, він у мене лежачий, вже рік не піднімається з ліжка. На все це ледве його пенсії вистачає. Але ж, крім ліків, ще й їсти щось треба. А продукти он які дорогі! То нині із зарплатою і пенсією я ще якось даю собі раду, а що буде, як залишу роботу?

Подібні невеселі думки не дають спокою багатьом українцям, котрі переступили пенсійний поріг. Це там, у багатій Америці чи Німеччині, вихід на заслужений відпочинок — свято, початок нового, безтурботного життя з подорожами та яскравими враженнями. А для більшості з нас — це перехід до бідності. Страх перед злиднями — головна причина того, чому українці не поспішають на заслужений відпочинок. Адже наші пенсії, які щоразу «підгризає» інфляція, не встигають за ростом цін на продукти, комунальні послуги. Навіть на середню виплату, яка нині трохи більша за 1700 гривень, розкошувати не будеш. І не лише в місті, а й у селі, хоч там є своя морквина, картоплина, а у хліві хрюкає свинка. Такої суми вистачить хіба що на скромне харчування і ліки. Купити одяг чи взуття пенсіонерові не по кишені — доводиться доношувати придбане раніше чи отоварюватися у «секондах». Не може бути й мови про те, щоб відкласти гроші на оздоровлення у санаторії чи закордонну поїздку.

Народні депутати, які починають турбуватися про народ лише перед виборами, правда, вимагають збільшити мінімальну пенсію, «осучаснити» середню, яка вже давно не підвищувалася. Та поки що усе це на словах. А людям треба жити сьогодні. До того ж після 60 нагадують про себе хвороби. Лікуватися нині дорого, тож чимало пенсіонерів приходять до медиків уже із задавненими болячками. І пояснюють байдужість до свого здоров’я тим, що аби йти до лікаря, треба мати гроші, а з порожнім гаманцем нічого й ноги бити. Та й ті, котрі лікуються, нерідко замінюють дорогі імпортні препарати дешевшими вітчизняними чи ділять пігулку навпіл, аби на довший період вистачило. Найбільше люди бояться потрапити до лікарні, бо тоді, кажуть, хоч живим лягай у домовину, якщо не маєш коштів. Пишу ці рядки і чую голос однокласниці, в якої виявили онкозахворювання: «Певне, скоро мене вже повезуть у Гаразджу. Кажуть їхати до Києва, в клініку, але де взяти гроші? Діти вже продали усе, що могли. Не хочу їх більше оббирати».

Літні люди не боялися б хвороб, якби мали нормальні виплати і страхову медицину, якою нас щороку тішать. У країнах, де вона діє, лікування доступне для пенсіонерів, вони мають змогу опікуватися своїм здоров’ям. Певне, тому такі щасливі та спокійні. А наші — сумні, замучені та знервовані...