Помилки політиків виправляють дипломати
Ця теза була для мене майже незаперечною й раніше, а після недавньої несподіваної, але такої щемливої зустрічі набула особливої конкретики. Минулих вихідних у своїй батьківській локачинській «резиденції» трапилася нагода приймати радника Посольства України в Республіці Польща Миколу Олександровича Ярмолюка
Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст України
Ставний сивочолий і сивовусий, зі смаком одягнутий чоловік ну нічим не нагадував того хлопчи- ська–першокурсника, який на початку 70–х постукав у гуртожитську кімнату до «філологинь» (філологині — звучить як богині, тішили нас сусіди–геологи) із цілком нормальним для тодішнього студентського побуту проханням:
— Дівчата, позичте пательню, бо страх як хочу дерунів!
Ця єдина вимовлена фраза чомусь одразу підказала серцю запитання:
— А ти часом не з Волині? (На нашому курсі з волинян я була одна, та ж ситуація на старших і молодших курсах).
Хлопець був із Володимира–Волинського, я — з Локач, тож за київськими мірками — зовсім сусіди, а точніше — земляки. Щасливий той, хто відчує у цьому слові особливий смак, аромат і простір, сповнений прадідівських звичаїв, рідної мови й пісні, такої ж, як і в сусідньому регіоні, але… трішечки іншої…
Гадаю, саме оце відчуття земляцтва і спричинилося до того, що подальші наші життєві дороги то розбігалися, то знову неминуче схрещувалися, спалахуючи черговим приємним спогадом. Вдруге з випускником слов’янського відділення Київського державного університету імені Тараса Шевченка Миколою Ярмолюком зустрілася у Львівському держуніверситеті, де він упродовж 20 років працював на кафедрі слов’янської філології, викладав болгарську, польську, македонську мови, а в Богословській академії УПЦ Київського патріархату — старослов’янську.
Потім надовго зник і озвався вже із Болгарії, згодом — із Македонії. Міністерство закордонних справ потребувало співробітників із добрим знанням іноземних мов. Ось так Микола Ярмолюк із Володимира–Волинського і став дипломатом, уже другу каденцію працює у Варшаві.
Як фахівець–мовознавець Микола Олександрович переконаний, що найкоротший шлях до зближення людей, добросусідства є знання мови, культури, історії тих, з ким доля й історичні обставини рокували жити поряд, дарма, що на різних берегах. Тому разом із колегою Лесею Біленькою–Свистович, доктором Ягеллонського університету Єжи Ковалевським він є співавтором кількох підручників польської мови, які побачили світ у чернівецькому видавництві «Букрек», серед них і курс польської мови для початківців «Polski covaz blizej» («Польська щораз ближче»).
Про цю свою іпостась діяльності говорить із захопленням та знанням справи: важливо не просто підготувати підручник, а показати близькість мов і культур, розповісти про українську Варшаву чи український Гданськ, про братерство зброї, про Петлюру і Пілсудського чи здійснити спільну подорож Україною. Такі підручники — також важлива грань дипломатичної роботи, хоч результати її видимі не одразу.
Зустрівшись через п’ять чи й більше літ (востаннє бачилися в Києві під час презентації моєї повісті «Наречена гетьманича» у Музеї гетьманства), мали б віддатися спогадам про золоті студентські часи, про спільних знайомих, котрих чимало, натомість переважно говорили про одіозний фільм польського режисера Войцеха Смажовського «Волинь», який у ці дні подивилася чи не вся Польща. В Україні його охрестили «фільмом про історичну неправду».
На жаль, це ланка тієї антиукраїнської кампанії, яка останнім часом набирає обертів у Польщі. У цьому ряду й горезвісна ухвала польського сейму про «геноцид» поляків на Волині, й намагання притягнути до кримінальної відповідальності тих, хто заперечує «волинську різанину» й інші моменти. Фільм «Волинь» з’явився не на голому місці. Йому передували десятки псевдоісторичних розвідок, книг, які однобоко й необ’єктивно висвітлювали події, що й досі є глибокою раною в пам’яті обох народів. Проте гідної відповіді з українського берега на спроби переписати історію на свій лад, на жаль, не надходило. Воістину, правду мовив наш волинський краєзнавець світлої пам’яті Григорій Гуртовий: «Гукає до нас історія, віки гукають: «Прокиньтесь!» А ми — в дрімоті».
Втім, я, здається, відволіклася й мало не забула сказати, що приїхав на Волинь Микола Ярмолюк не просто із «візитом ввічливості», щоб провідати родину і знайомих, а привіз книгу, до з’яви на світ якої причетне Посольство України у Республіці Польща. Це антологія європейської поезії, дух якої спрямований на те, щоб будувати між народами мости, а не копати окопи. Представлені там і двоє авторів із Волині. Детальніше ж про це унікальне видання дипломат пообіцяв розповісти на сторінках «Волині–нової» особисто.
