Бог винагородив їх трійнею через 12 років чекання

Катерина ЗУБЧУК

Подружжя, з яким зустрілися, коли породілля була в палаті разом із немовлятами, розповідало про те, як зав’язалася їхня любов, як одружилися і, звичайно, якими непростими були роки чекання батьківства. Обставини склалися так, що це якраз був день 12-ї річниці їхнього шлюбу. Саме стільки літ йшли Тетяна й Ігор до свого щастя. За те, що мрія збулася, найперш дякували Богові. А ще — лікарям і батькам, які додавали оптимізму. Та найголовніше, як говорила жінка, те, що вони з чоловіком не втрачали надії. Адже багато пар просто «розбігаються» в таких випадках, коли минають роки, а діток нема й нема…
І коли цими днями ми розмовляли з Корольчуками по телефону, то вже з перших почутих слів стало ясно: народження синочків і донечки — це те, що є найвагомішою подією для них не лише у 2016 році, а й загалом у їхньому житті. Щаслива мама розповідала, що Єві, Луці і В’ячеславу вже ось-ось вісім місяців, вони ходять, коли їх тримати за руку чи по-ставити у ходунки. Потішно відтворюють звуки їжачка.
— То вже тато навчив їх мові їжачків, — каже Тетяна. — Чоловік хоч і цілий день на роботі (він у нас єдиний годувальник), усе ж старається приділяти діткам увагу. Я знала, що це буде непросто — ростити трійню, але деколи думаю, що і не уявляла, які мене труднощі чекають. Тож дуже вдячна за допомогу і мамі-свекрусі, і братисі, й кумі Світлані.

Сьогодні, коли в хаті підростають такі три маленькі дива, Ігорю і Тетяні вже своїм досвідом хочеться підтримати інші пари, які в очікуванні сина чи доньки.

Зубки ще «в дорозі», як сказала жінка, але меню малюків уже різноманітне. Смакує їм на сніданок сир, яким бабуся по маминій лінії, котра живе у селі Серхів Маневицького району, постачає, а на обід — супчик із м’яском домашньої птиці, кролика. Рік, що минув, кардинально змінив життя подружжя. І новорічне свято у Корольчуків було особливим — з ялинкою. Колись для самих себе (а ще більш, аби не краяти серце, що в хаті нема діток) не хотілося її ставити. Тепер же оселю при-

крашає лісова красуня і подаруночки під нею для малюків.
Ясно, що з народженням дітей свої плани доводиться підлаштовувати під них. Є в Ігоря й Тетяни мрія побувати в Карпатах (начувані про їхню красу, бо ж їздили не раз у Львів, Івано-Франківськ до лікарів). Торік її довелося відкласти. Зате тішить думка: ось підросте малеча, і як матимуть синочки й донечка по три-чотири роки, щоб самі щось запам’ятали, то така поїздка обов’язково відбудеться. І вже разом з ними батьки відкриватимуть для себе світ.
Сьогодні, коли в хаті підростають такі три маленькі дива, Ігорю і Тетяні вже своїм досвідом хочеться підтримати інші пари, які в очікуванні сина чи доньки.
Я знаю, як це психологічно важко, — каже жінка, — коли в сім’ї нема дитини. У такому очікуванні, яке випало нам, слово добре інколи більше важить, як пілюля. Ніколи не забуду лікаря з Івано-Франківська Наталію Яцишину, яка для нас дуже багато зробила не лише як хороший спеціаліст, а й насамперед як людина, котра вміє співпереживати. «Добре, що ви приїхали сьогодні», — такими були, пригадую, перші слова, якими нас зустрічала Наталія Григорівна. «Чому?» — запитували ми з Ігорем, здивовані. «Бо сьогодні добрий день — і у вас усе буде добре». Після таких слів вірилося, що справді все буде добре. А тим часом нам доводилося і таке чути: мовляв, і в тебе, і в Ігоря можуть бути діти, то нащо одне одного мучити — чи не краще розлучитися і в іншій сім’ї знайти своє щастя. Ми і через таке пройшли. Тепер хотілося б, щоби й інші не зневірювались, йшли до своєї цілі, а Бог усе бачить і допоможе.