«Нинішній сепаратист — це звільнений з російської тюрми урка»

Алла ЛІСОВА

Юрій Тарасюк — звичайний волинський хлопець. Народився у робітничій сім’ї. Тато Микола Ярославович пропрацював десятки років на шахті № 1, нині пенсіонер, мама Наталія Володимирівна — трудівниця ВМП «Губин». Має сестер Юлю та Анастасію.
Життєва стежина 24-річного воїна — досить звична: школа № 3, ВПУ, де здобув спеціальність автомеханіка. До речі, фахові знання стають хлопцеві у пригоді під час війни: уміє керувати будь-якою бронетехнікою, інших навчає, знає, як її відремонтувати. Був призваний на строкову службу. Коли ж прийшла біда на Схід України, зголосився добровольцем. У військкоматі його бажання задовольнили наполовину — кілька місяців охороняв кордон.

Підгодовуємо пенсіонерів, які приходять звідти: вони постійно скаржаться на бойовиків: мовляв, усе відбирають.

— Але я тоді вже «хворів» армією, без неї себе не мислив, душа летіла на фронт, і ось уже майже рік перебуваю на вістрі бойових дій. Радий, що збулася мрія — здобуватиму фах військового у спеціалізованому навчальному закладі, — робить невеликий ліричний відступ у своїй не зовсім веселій розповіді хлопець. — Вчора зателефонував комбат і повідомив хорошу новину: я зарахований курсантом Академії Сухопутних військ на омріяний мною факультет розвідки. Службу (вона у Юрія секретна, тому відразу домовляємося, що не публікуватимемо в газеті його фото. — Авт.) проходжу в окремому розвідувальному батальйоні. Тож ми завжди напоготові, мусимо бути першими за наказом в тій чи іншій точці відведеної нам ділянки фронту.
У нашого співрозмовника міцний, я б сказала — залізний потиск руки. Він високий, широкоплечий, у сучасній захисній формі, нових берцях. Від зовнішнього вигляду такого солдата проймає гордість за державу, за армію. Бо відчувається сила, і 2017 рік уже, на щастя, не зрівняєш із трагічним 2014-м, коли тільки формувалося справжнє військо і наші солдати викликали лише співчуття.
Юрій не просто на війні, а в самому її горнилі — на Світлодарській дузі (ділянці на стику Донецької і Луганської областей, поблизу міста Світлодарська, де українські позиції вклинюються вглиб оборони противника, цим пояснюється її стратегічне значення. — Авт.). Про бойові дії на цьому відрізку фронту ми чуємо із повідомлень ЗМІ майже цілодобово. Лунають потужні артилерійські постріли, тривають запеклі бої. Гинуть і калічаться наші хлопці… Бійці ЗСУ, як можуть, протистоять ворогу, відбивають атаки, завдають їм дошкульних ударів у відповідь.
Які люди живуть по обидва боки лінії розмежування, цікавлюся у Юрія Тарасюка.
— У полон потрапляло багато і сепаратистів, і найманців, і російських вояків, — емоційно, без прикрас, розповідає. — Нинішній сепаратист — це бандит, якого звільнили достроково з різних колоній у Росії і направили сюди. Військового вишколу — ніякого, але знає одне: день і ніч гатити з мінометів і гармат у наш бік. Місцевих людей мені шкода — і тих, що на нашому боці, й інших, що по той бік. Там залишились ті, котрим практично нікуди виїхати. З нашими ділимося своїми солдатськими пайками, харчами, що доставляють волонтери. Підгодовуємо пенсіонерів, які приходять звідти: вони постійно скаржаться на бойовиків: мовляв, усе відбирають, особливо продукти харчування. Які у них настрої? Більшість — за Україну. Але є й ті, хто, так би мовити, не визначився. І я думаю, що таких ніщо і ніхто не виправить. На жаль…
Наша зустріч відбулася, коли юнак навідався під час відпустки до рідного міста. На початку лютого Юрій знову відбув у свій бойовий підрозділ. Щасти тобі, земляче, на життєвій дорозі й особливо — на ратній!