Село 21.02.2017, 11:05

Самоволя здаватися не збирається

Хоч тут і до «швидкої» проблема додзвонитися, і перевізники відмовляються їздити

Алла ЛІСОВА

Граф Чацький знав, які землі собі обирати
Голова Павлівської об’єднаної територіальної громади, що в Іваничівському районі, Андрій Сапожник зустрів нас привітно. Він — людина не нова в органах місцевого самоврядування, до того головував у сусідніх Риковичах. Зараз у віданні очільника — 11 населених пунктів. Павлівська громада — найбільша в Іваничівському районі.

Велика проблема — незадовільний стан доріг, вона тягне за собою інші: відсутність автобусного сполучення, невчасна доставка медикаментів.

— Найголовніше — подбати про енергозбереження в навчальних закладах, покращити стан обслуговування селян у ФАПах, — каже Андрій Сапожник. — А ще велика проблема — незадовільний стан доріг, вона тягне за собою інші: відсутність автобусного сполучення, невчасна доставка медикаментів. Надії покладаємо на співпрацю з міжнародними інституціями для залучення коштів інвесторів. Нашою місцевістю зацікавилася також обласна спілка науковців Волині, яка готова посприяти в пошуку інвесторів, щоб залучити кошти.

Андрію Сапожнику пощастило з громадою — вона не лише велика, а й сильна, згуртована. Місцевість, як зараз модно казати, креативна — тут сам граф Чацький жив, це були його володіння. Благодатні краї, багаті на природні джерела, водні плеса, ліси. Сюди їдуть навіть за сотню кілометрів, щоб випити живого павлівського пива та порибалити. Тут розміщені не лише пивзавод і відоме сучасне сільгосппідприємство «Порицьке», а й самодостатні фермерські формування, податки від діяльності яких наповнюють сільську казну.
Коли заговорили про село Самоволю, в пана Андрія, без перебільшення, очі аж засвітилися:
— Це хоч віддалена, але дуже гарна й мальовнича місцевість, і люди активні й щирі, — насамперед дав таку характеристику. — Найулюбленіше село колишнього голови колгоспу Степана Карповича Шевчука, який допоміг побудувати всю інфраструктуру, покласти асфальт.
До речі, про старання колишнього очільника сільгосппідприємства цього дня довелося почути ще не раз. На закінчення нашої розмови Андрій Сапожник радить зустрітися з депутатами ОТГ із Самоволі жінками–ентузіастками Оксаною Ткачовою та Людмилою Косик.

Лелеки не забувають дороги, значить — є майбутнє
Беремо напрямок на Сокаль і долаємо непрості сім кілометрів до повороту на Самоволю. Підказку дала автобусна зупинка в синьо–жовтих кольорах із зображеним у центрі тризубом — молодь постаралася.
Дорога від траси по обидва боки обсаджена тополями, які від вітрів і снігу захищають, а влітку дарують омріяну прохолоду. Вдалині видніються куполи церкви, праворуч — прямокутники ферм, а перед ними — велике футбольне поле. Цей антураж дає підстави скласти власне перше позитивне враження.

У час, коли над малокомплектними школами нависла загроза закриття, в Самоволі думають, як далі вдосконалювати свій заклад.

На безлюдній центральній вулиці побачили жіночу постать. Не помилилися — депутат Оксана Ткачова нас уже чекає, підсідає в автомобіль, погодившись на роль гіда. Прямуємо до приміщення школи.

Ніколи не скажеш, що це сільська початкова школа, настільки красиво й ошатно вона виглядає. Добре вписується у загальну панораму новенький дитячий майданчик. Заходимо всередину, звідки відразу війнуло чимось домашнім і теплим. Спочатку повертаємо коридором вліво — і чуємо дитяче «Добрий день». Малюки збиралися обідати.
— Спочатку це були окремо школа та дитсадок, а з 2011 року після капітального ремонту створили навчально–виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад — загальноосвітня школа І ступеня села Самоволя», — вводить нас у курс справи пані Оксана.
Просторий спортзал радує око яскравістю фарб. А дитячий майданчик — спільний проект із благодійним фондом Ігоря Палиці «Тільки разом», який виділив 30 тисяч гривень, громада — 10. Але відразу переконуємося, що жоден благодійник не допоміг би, коли б не було в цій установі відданих своїй роботі людей. У фойє — чудові витвори рук людських — картини, вишивки, різноманітні ікебани. Кожен куточок цієї дитячої установи дихає чистотою, затишком і… любов’ю. Бо багато чого — це фантазія і старання семи педагогів під керівництвом директора Людмили Косик.
Скромна, щира, трудолюбива — так характеризують свого керівника її підлеглі. Людмила Іванівна (до речі, місцевий депутат другого скликання поспіль) розповіла, що зараз НВК відвідують 32 дитини:
14 – у школі і 18 — у дитсадку. У час, коли над малокомплектними школами нависла загроза закриття, в Самоволі думають, як далі вдосконалювати свій заклад. Започаткували низку цікавих заходів, серед яких, як уже згадували, — благодійні ярмарки. Один із них провели для того, щоб підтримати родину з Павлівки, в якої згоріла хата.
Зараз подали в обласну раду проект на перекриття даху і утеплення горища приміщення НВК. Було б добре утеплити й підлогу для малюків, поміняти меблі на нові. Планів багато, і, очевидно, їм судилося збутися. Розповіли, що в найближчі роки в них кількість дітей буде однакова, а от у 2020–му, втішаються, має збільшитися. Адже їхнє село одне з тих, куди часто прилітають бусли — в багатьох сім’ях виховується по троє – четверо дітей. А взагалі в Самоволі — одинадцять матерів–героїнь, серед яких і наш екскурсовод Оксана Ткачова. П’ятеро синів виховали разом із чоловіком, найстарший — Василь — уже подарував онучку Улянку, а наймолодший Петро навчається в 11–му класі. Жінка сміється, пригадуючи, як за часів Януковича вибивала ці звання для своїх землячок. Було б іще більше діточок, кажуть, якби молодь у пошуках роботи не виїжджала в міста, не шукала заробітків у Польщі.

«Який інтернет? Аби мобільний «тягнув», щоб лікаря викликати»
— У мене була можливість жити у Львові, бо чоловік народився й виріс там. Мали квартиру, батьки в цьому місті працювали, — розповідає директор Людмила Косик. — Але мене ніколи не вабили гамірні, багатолюдні населені пункти. Чоловік Андрій, у якого дідусь мешкав у Самоволі, теж душею прикипів до сільського життя. І ніколи про це не шкодували.

Хати-пустки стоять недовго, їх розкуповують ті, хто влітку хоче мати свіже повітря, цілющу воду й натуральні продукти.

Людмила Іванівна добре знає проблеми села. Найгостріша з них — це автобусне сполучення. Через погану дорогу перевізники не хочуть сюди їздити. Ця траса — обласного значення, але чомусь ніхто не поспішає її ремонтувати. Якось, кажуть, щебенем засипали ями, але невдовзі все це розлізлося. Однак сподіваються, що на найближчих тендерах зголоситься охочий їздити в Самоволю. Виручає шкільний автобус, який возить дітей до Павлівки. Студенти, як правило, добираються за 5 кілометрів до залізничної станції Ромош, а вже звідти — до Сокаля і далі.

Бідкаються, що поганий телефонний та інтернет–зв’язок. Найбільше потерпають, коли потрібно «швидку» викликати. Через те, що поблизу, в селі Перетоки на Львівщині, встановлена вишка мобільного зв’язку, чомусь дзвінки самовольців потрапляють на станцію «швидкої допомоги» в Сокаль або Червоноград, звідки, зрозуміло, ніхто не приїде.
Потребують капітального ремонту та облагородження й сільський клуб, де зараз встановлений тенісний стіл за кошти депутата Василя Живчина, та ФАП.
Сподіваються, що об’єднання громад відкриє більші можливості не лише для покращення стану доріг, а й для започаткування нових перспективних проектів. Добре може прижитися в їхній місцевості зелений туризм. Хати–пустки стоять недовго, їх розкуповують ті, хто влітку хоче мати свіже повітря, цілющу воду й натуральні продукти. Навкруги — ліс, багатий на малину, суниці й гриби. Власне, це добре виручає й селян, які щоліта курсують з дарами природи на ринки Сокаля, Червонограда, Нововолинська.
А ще виживають за рахунок індивідуальних господарств. У їхньому порівняно невеликому селі близько 400 жителів утримують майже
60 корів. У деяких господарствах є їх по три, а то й чотири. Здають молоко на Рожищенський сирзавод. Кажуть, що влітку ціна була дуже низькою — 2,5 гривні за літр. Тепер обіцяють закуповувати по сім гривень. Майже на кожному обійсті — чимало курей, гусей, качок та індиків. Людмила Іванівна каже, що її мама Любов Іллівна, колишній бригадир комплексної бригади, вирощує індиків. Хоч нелегко біля них поратися, але ця праця добре винагороджується. Годувати є чим — сільгосппідприємство «Вільна Україна–Р» непогано розраховується з пайовиками за використання землі.
Є в Людмили Косик і суто професійні клопоти. Постанова №947 Кабміну передбачає підвищення зарплати лише вчителям. А як бути з вихователями дитсадка? Надіється лише на те, що всі болючі питання будуть обговорюватися в об’єднаній громаді, де спільно шукатимуть шляхи їх вирішення.

А про вас писав Адам Міцкевич?
— Село Самоволя значиться ще в літописах ХV століття. Згодом польський поет Адам Міцкевич в одному зі своїх творів його згадує, — розповіла вчитель початкових класів Тетяна Пасічник, яка хоч родом із сусіднього Старосілля, але тут за 22 роки прижилася і стала своєю. Тетяна Миколаївна — лауреат районного конкурсу «Вчитель року», цікавиться історією краю, села, аби змалку прищеплювати дітям любов до рідної землі, вчити їх цінувати свою минувшину.
Вона й переповіла версії, чому їхній населений пункт носить таку милозвучну назву:
— За одними переказами, в давнину з одного боку села розміщувалися поселення поляків, з другого — жили москалі. А українська частина була самостійною, тут, казали, «сама воля». Дехто стверджує, що за часів графа Чацького мешканці викупили в пана землі й стали після цього вільними. А ще згадують, що колись через Самоволю їхали турки і зупинялися в цій мальовничій місцині на перепочинок. Знаходили на тій території старовинні римські золоті монети, що свідчило про справді благодатне місце, яке й приваблювало людей. І зараз воно майже зразкове — тут немає неблагополучних сімей, алкоголіків, правопорушників, таких, хто би ганьбив сільську громаду.
Є в села і трагічні сторінки. Досі сюди, на його околицю, що аж під лісом, приїжджають нащадки тих поляків, які були вбиті в роки Волинської трагедії, й ті, кому вдалося дивом врятуватися. В урочищі Горішина розташовувалася польська колонія, там і поховано чимало її мешканців, кажуть, що більше трьохсот, – аж «ворушилася земля», згадували старожили. На початку 2003–го там встановили великі залізні хрести, сюди приходять поставити свічку і помолитися… Тривалий час це була заборонена тема — всі боялися говорити.
А недалечко в лісі покоїться прах двох невідомих солдатів, які загинули в роки Другої світової війни — через село проходила лінія фронту. Один офіцером був, другий — рядовий. Місцевий житель Антон Конон колись їх похоронив, зробив могили й посадив поруч каштани. Потім за цим місцем доглядала його дочка, колишній директор школи Ніна Антонівна. Тепер, як розповіла Тетяна Миколаївна, щороку вони зі школярами ходять прибирати ці могили.
Шкода лише, що майже не залишилося свідків тих далеких буремних і суперечливих подій. Зі старожилів у селі – лише подружжя – Андрій Данилович та Ганна Яківна Кузьмичі. 89–річний чоловік через недугу з великим трудом розповів, як його засудили на сім з половиною років за «зв’язок з бандерівцями». Пригадує, як у 1949–му відправили в Казахстан, потім — на Колиму. В 1956–му повернувся додому, але не мав спокійного життя, і лише на початку 1990–х почав отримувати пенсію. Зараз хворих батьків доглядає дочка Галина, яка мешкає поряд.
… У 1994 році в Самоволі трудами мешканців села, тодішнього керівництва колгоспу «Вільна Україна» та небайдужих меценатів постав храм Дмитрія Солунського. Править у ньому протоієрей отець Іоан Івасейко, який бере активну участь у громадському житті села. Задоволені тим, що тепер не потрібно добиратися до церкви у сусідній Грушів, парафіяни дбають про свій храм, вдосконалюють і прикрашають його.
— Ви приїдьте до нас перед святами і подивіться, які вишивки в нашій церкві! — запрошували самовольці. — Очей не відвести. І творять ці диво–вироби сільські майстрині, найкраща з яких – Валентина Вавринюк. Славиться наше село людьми, що мають золоті руки й благородне серце.
Серед відомих особистостей, для яких Самоволя є малою батьківщиною, — Олександр Кузнець, котрий працює головним лікарем однієї з лікарень Тернополя, поетеса Світлана Мельничук, що проживає на Львівщині. Добрим словом згадують нині покійного голову СВК «Вільна Україна» Володимира Шкарадюка. Мають і свого місцевого поета Мирослава Шевчука, який завжди і всіх виручає: його віршовані куплети звучать на багатьох святах.
Та найголовніше, що в наш непростий час росте нове покоління, яке обов’язково впише славні рядки в книгу новітньої історії цього віддаленого, але гарного, справжнього українського села.