«В лікарні дивувалися, що нирку дала тітка, а я ж – хресна мама…»

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

РІДНІ НЕ ТІЛЬКИ ПО КРОВІ

Рішення стати донором нирки жінка прийняла ще торік, на третій день Різдва. Тоді замість колядок у їхній хаті лунав розпачливий жіночий плач.

– Зателефонувала братиха, що нирка від Васі, від батька Іринки, не прижилася, що будуть терміново її видаляти, бо пішли ускладнення. А ми усі так сподівалися, що пересадка органа буде порятунком. Ірині ж усього 27, у неї маленький синочок росте, йому ж мама потрібна. Для мене племінниця змалку була рідною дитиною. Я перед Богом давала обітницю, як її хрестили, що буду з нею і в біді, і в радості. То чи могла, почувши ту недобру новину, не подумати про свій обов'язок? – розповідала Раїса Йосипівна.

 

Вмовляла племінницю, аби не відмовлялася від другої спроби: «Будемо з тобою рідні не тільки по крові, а й по нирці…»

Згадувала, як сиділа біля ліжечка Ірочки, коли та маленькою хворіла, як раділа її першим крокам, першим словам, успіхам у школі, як ховала сльозу, чуючи з вуст дитини: «Як добре, що в мене є і мама, і матуська Рая». І тепер жінка крадькома витирає очі:

– Усіх племінників люблю. Нас у батьків – четверо, маю старшу сестру і двох братів, живемо усі дуже дружно. Але коли захворіла Іринка, для мене наче потьмянів світ. Чому в неї розвинулася важка хронічна ниркова недостатність, ніхто сказати не може. Постійно залежати від апаратів для очищення крові  – це ж дорога в нікуди. Єдиний вихід – трансплантація нирки.

Покладали надії на Бога і на Василя – тата хворої, який пройшов усі обстеження і якому лікарі дали добро на донорство. Пропонувала свою нирку й мама, але у неї виявили проблеми зі здоров’ям. Страх за життя доньки, постійні тривоги, переживання не могли минути безслідно.

Пересадку нирки вирішили проводити у Львівській обласній лікарні, фахівці якої мають великий досвід і успішні результати у сфері трансплантології. Родина молилася за Ірину і за лікарів, які мали дати їй шанс на повноцінне життя. Але шлях до нього виявився довгим і важким. Пані Раїсі досі непросто розповідати про той складний період і в її долі:

– За невеликий проміжок часу Іра перенесла аж п'ять операцій. Виникли проблеми із судинами, інші ускладнення, потім – відторгнення пересадженої нирки, видалення її. А я серцем відчувала, що зможу допомогти. Вмовляла племінницю, аби не відмовлялася від другої спроби: «Будемо з тобою рідні не тільки по крові, а й по нирці…»

«КАЖУ СВОЇМ ПОДРУГАМ ПО НЕЩАСТЮ: «І ВИ НЕ ЗДАВАЙТЕСЯ!»

– Після пережитої невдалої пересадки я довго не погоджувалася, щоб хтось ще віддавав мені свій орган. Досить того, що тато став інвалідом. Трансплантація органа навіть від когось із рідних обходиться у чималу суму. Збирали кошти на лікування «з миру по нитці». Дирекція луцької школи №10, де працювала, колеги–вчителі, трудові колективи моїх батьків, рідні колодеженці, знайомі і зовсім незнайомі мені милосердні люди допомагали, усім щиро дякую за можливість бачити, як росте мій Владик, як дорослішають мої учні. Були першачками, а вже – третьокласники, досі вболівають за мене, – тремтить від хвилювання голос Ірини Нагайчук.

 

«Тепер кажу своїм подругам по нещастю: «І ви не здавайтеся». А ще мені хочеться, щоб усі знали, яка в мене хресна — унікальної доброти людина!»

Недавно була у маленького сина в дитсадку на святковому ранку. Хоча лікарі не рекомендують поки що відвідувати людні місця, аби не підчепити інфекцію, – не могла не піти. Хлопчик читав вірш про маму. Як усі інші діти. Але, напевне, ніхто у залі не був у той момент таким щасливим, як ця молода жінка з багатошаровою марлевою масочкою на обличчі.

– Малою я казала, що матуська Рая мені «крепко рідна». Тож боялася, щоб донорство не підірвало її здоров'я, бо їй сина ще треба на ноги ставити. Але лікарі у Львові настоювали, щоб не втрачала шансу, погоджувалася на повторну пересадку. А Владик просив: «Мамо, хочу, щоб ти була зі мною, а не в лікарні». І заради нього я продовжила боротися за життя, – зізнається Ірина.

Молода вчителька вірить, що з часом зможе повернутися на роботу. Щоб запобігти відторгненню нирки, доводиться постійно приймати дороговартісні препарати. Але зате Ірина тепер може водити свого хлопчика на заняття у Школу бойових мистецтв, гуляти з ним у парку, випікати для нього тістечка…

За роки лікування у нашої співрозмовниці з’явилося чимало подруг зі схожим діагнозом. Поріднили їх тривалі сеанси гемодіалізу. Зовсім юні дівчата є заручницями апарату «штучна нирка». Замість дискотек і побачень — багатогодинні постійні процедури, які вимучують дотла. У багатьох страшні ускладнення спричинив цукровий діабет, інші захворювання. Усі розуміють, що без пересадки органа — приречені, але знають, що в Україні трансплантація зараз «у загоні», а за кордоном нова нирка буде за ціною — золотою. Тому й втратили віру, що можна знайти вихід. Ірині це дуже болить:

– Можливо, мій досвід додасть комусь рішучості. Тепер кажу своїм подругам по нещастю: «І ви не здавайтеся». А ще мені хочеться, щоб усі знали, яка в мене хресна  — унікальної доброти людина!

За оцінками медиків, трансплантація, включно із витратами на терапію по відновленню організму після операції, вартує майже вдвічі дешевше, ніж, наприклад, гемодіаліз. І якість життя хворих значно поліпшується. Чому ж виробничі потужності медзакладів у цій галузі в Україні використовуються всього на 15 – 25 відсотків?

Причина – у недолугому законодавстві, яке не тільки перекрило кисень посмертному донорству, але й суворо обмежує перелік тих людей, які можуть з власної волі за життя надати свої органи для пересадки.

«ЗАТЕ ТЕПЕР ЗНАЮ, ЯК ЛЮБЛЯТЬ МЕНЕ ЧОЛОВІК І СИН…»

Раїсу Йосипівну ми застали у відділенні зв’язку, хоч вона ще на лікарняному. Але напередодні звільнилися листоноші, працювати було нікому.

– Мамо, газети я буду розносити, – забіг після уроків Коля, син-десятикласник.

Чоловік, знаючи, що вдома Раїсу не втримати, щоранку запрягає коника і везе її на роботу, бо пішки добиратися весняним бездоріжжям важкувато ще. Село розкидане, протяжність дільниць – 36 кілометрів.

– У свій час листоношами працювали і моя мама, і сестра. Я ж замолоду влаштувалася на завод у Луцьку, 17 років жила в обласному центрі, а коли помер батько і в  хаті залишилася самотня мама, повернулася додому. Не було в селі роботи, зате маємо дві корівки у господарстві, птицю, різну живність. Щотижня ладувала продукти, везла до Луцька на базар. А коли два роки тому запропонували стати начальником поштового відділення, я з великим бажанням взялася за роботу. Хто ж знав тоді, що доля виб’є мене на кілька місяців із колії, – наче виправдовується жінка, та вже за мить ясніє усмішкою.

У квітні 2016 року був прийнятий у першому читанні законопроект, який передбачає, що органи можуть бути взяті лише тоді, якщо особа при житті дала на це згоду.

З вдячністю розповідає про сина і чоловіка, які не відмовляли, не заперечували, не лякали можливими наслідками, коли вона збиралася на операцію.

– Вірив, що все буде добре, значить, наша мама інакше не могла, – лаконічно пояснив Коля.

– Зате тепер я знаю, як мене люблять, шкодують, оберігають чоловік і син,  – сміється Раїса Йосипівна. – Перші тижні нічого не могла сама, і одягав чоловік, і купав. Можна сказати, на руках мене носили. 10 днів пробула в лікарні. За себе не було страшно. Навпаки, всіх старалася заспокоїти, розвеселити. Молоденькі медсестри називали мене «тьотя–позитив». Почула, як лікар, розмовляючи по телефону, казав про когось із пацієнтів, що пересаджена нирка просто розцвіла. І коли я прийшла до тями після операції, то найперше спитала, чи моя нирка в Іринки розцвіла.

Попередньо Раїса Йосипівна проходила дуже прискіпливе медичне обстеження. Довелося збирати чимало довідок, укладати і нотаріально посвідчувати договір між донором і реципієнтом, виконувати багато інших формальностей. Після давніх історій з «чорними трансплантологами» лікарі воліють перестраховуватись. Простіше, коли орган дає чоловік або дружина, батьки, брати, сестри тощо. Чому в Україні не дозволено бути донорами іншим родичам — зрозуміти важко. Наприклад, у Великобританії, Італії закон передбачає право на альтруїстичне донорство (від зовсім незнайомих людей).

У нас же позитивних зрушень у цій галузі нема, досі далі добрих намірів діло не йде. У Верховній Раді ламають списи довкола презумпції згоди чи незгоди на забір органів посмертно. У квітні 2016 року був прийнятий у першому читанні законопроект, який передбачає, що органи можуть бути взяті лише тоді, якщо особа при житті дала на це згоду. Мовляв, потрібно виховувати в людях почуття жертовності. А тим часом Україна щодня втрачає 9 своїх громадян, які не діждалися трансплантації. 

Наша довідка: Потреба в пересадці серця в Україні – 500 – 1000 операцій на рік, печінки – 800 – 1200, нирки – 1500 – 2000. Проводити такі операції мають право і кваліфікацію шість закладів, усі в державній чи комунальній власності: Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова, Харківський обласний клінічний центр урології і нефрології ім. В. І. Шаповала, Львівська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська обласні клінічні лікарні.

За 2013 – 2015 роки у цих закладах зробили всього 41 операцію по пересадці печінки і 358 трансплантацій нирки. Торік в Україні було виконано трохи більше 100 трансплантацій органів.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.