58 РОКІВ У РЯСІ СВЯЩЕНИКА

Отець Сергій — поліглот, цілитель, найстаріший священик у Володимир-волинському районі, який "всю партію перехрестив", а ще — пасічник і рибалка

Він такий, якими я уявляла собі батюшок з дитинства. Мудрі і молоді, хоч і віку поважного, очі, здається, все вони знають і нічого від них не приховаєш. І доброти такої безмежної попробуй в світі пошукати. І шанобливе, із розумінням, ставлення до кожної людини, незалежно, чи хтось заслужений перед ним, чи звичайна тобі “комашка”... В принципі, подумалось, так і має бути, і нічого в тому дивного нема. Однак, як на наші часи, незвично це. Бо трапляються і представники духовенства, заклопотані мирськими ділами, до того ж власними. А тут — скромна хатина...
Отець Сергій Депо і сам вважає себе простою людиною, не любить хвалитися. Хоч духовні надбання його чималі. Йому 81 рік, а досі служить у церкві святого Василя, в якій настоятелем вже багато літ. Спитайте будь—кого у Володимирі—Волинському, які перші асоціації викликає в нього сполучення слів “Василівська церква”, в першу чергу кожен, безумовно, подумає про старенького батюшку, отця Сергія. “Є попи, а є батюшки, — каже сам отець. — Народ же вважає мене батюшкою, то я дуже вдячний за це”.
Різних людей доводилось отцю Сергію хрестити, вінчати, хоронити. І не дивився він, до якої церкви належить людина. Не було костьолу чи самого ксьондза — католики до нього звертались за допомогою. Так тепер і товаришує з отцем Лешеком. Бо з розумінням ставляться обидва до віри один одного. Тож хіба ми не цього повинні прагнути?
— Мабуть, я найстарший батюшка і в районі, і в області. Маю стажу 58 років. Та й пережив усяке. А ще ж рухаюся. І служу, — розповідає отець Сергій. — Ось маю помічником ще й молодого отця Олександра, якого висвятив покійний вже владика Яків. Отець Олександр — чоловік моєї внучки Олени, яка є регентом в нашому хорі і теж має духовну освіту, на “відмінно” закінчила Волинську семінарію.
Сам же отець Сергій після Волинської та Ленінградської духовних семінарій отримав вищу духовну освіту і ступінь кандидата богослов’я у Московській духовній академії ще в 1972 році. А свою дипломну роботу присвятив заснуванню Володимира як столиці Волинського князівства, досліджував часи Люблінської унії, уніатські та православні храми і монастирі.
Про історію кожного села в районі вже за часів свого життя отець Сергій теж може багато розказати. Багатьох з тих, з ким довелось служити або кого хрестив—вінчав, пам’ятає поіменно.
— В селі того не знають, що я пам’ятаю, — каже отець. — Якби те все записати і надрукувати, думаю, багато кому було б цікаво почитати, впізнати в розповіді себе чи знайомих людей. На жаль, немає як ті всі мої спогади записувати, я сам вже не можу...
А було ж на його шляху усякого. Аж плаче, коли розказує про отця Сергія його дочка Віра. За радянських часів у неймовірно сильну завірюху, по заметеній снігами землі йшов у непогоду її батько когось хоронити. Сільський голова його тоді “здала”. І довелося йому на адмінкомісію прийти, де, серед п’янчужок разом сидячи на лаві, як злочинець, мусив виправдовуватись за “скоєне”. Штраф за те сплатив. Вдень вислуховував про шкідливість “опіуму для народу”, а вночі тих розумних вихрещував. “Партія вся мною похрещена. Вночі”, — згадує отець.
Довелось послужити в багатьох церквах: в Зимному, Новосілках, П’ятиднях, Суходолах... П’ять років був настоятелем володимирського Свято—Успенського собору, з якого колись і починав, прислужуючи в дитинстві тодішнім священикам, тримаючи кадило біля вуха, що б до підлоги не дістало — таким ще тоді був маленьким. А потрапив туди, бо дядько його був у соборі старостою.
Був згодом три роки благочинним церков Володимир—Волинського району, сприяв відкриттю п’ятнадцяти храмів. А з 1988 року митрофорний протоієрей Сергій Депо став настоятелем Василівської церкви. Надзвичайно любить цей храм, вважає його рівносильним київським храмам, матір’ю церков усієї Волині, бо його збудував сам князь Володимир, хай і не таким, яким він зараз є, але саме на тому місці. Деякі історики стверджують, що Василівській церкві—ротонді немає аналогів у світі.
З кожної служби навідкладали потроху уже дванадцять тисяч гривень. Треба давно ремонт зробити, побілити церкву. Та й грибок є в приміщенні. А ще утеплити його треба, щоб люди там не мерзли. На жаль, грошей зібраних замало, а місто коштів не виділяє. Хоч це і пам’ятка старовини національного значення.
Цікаво, що в церкві цій є чудо—ікона, на якій Матір Божа зображена з трьома руками. З гордістю розповідає про цю старовинну святиню отець Сергій, каже, що зцілює вона болящих — хворих мужчин до неї прикластися впускають просто у вівтар. Жінкам туди не можна, то їм дають свічку, що горіла біля ікони. Якщо жінка вдома запалить її і прочитає до Матері Божої щиру молитву, то може допомогти вона. Але без віри нічого не вийде. А ще, розповідає отець, квіти біля цієї ікони навіть без води по півроку не в’януть.
До речі, вважають, що зцілювати може і сам отець Сергій. У Почаєві є монах, що одного разу сказав паломникам: “Там у вас, у Володимирі, у Василівській церкві править старенький батюшка. Якщо до нього підете посповідатись і отримати благословення, то й до Почаєва вам не треба буде їхати...” Запитую в отця: “Чи то правда, що вмієте зцілювати?”
— Щось є таке, чого пояснити не можу. Нагородив Бог таким талантом — благодаттю за довголітню службу. Кому легше стає після моїх молитв, передають іншим — тому і говорять про це люди, — скромно відповідає.
Ось поруч з якою цікавою людиною живемо. А дякувати мусимо його батькам і рідній його землі — селу Конюхи, що на сусідній Грубешівщині. Отець Сергій навіть французьке коріння має, про це свідчить і його прізвище, що раніше писалось де По.
Його, поліглота, який знає латинь, давньоєврейську, грецьку, польську, німецьку мови, я запитала, чи знає французьку. “Ні, цієї мови не знаю”, — усміхаючись, відповів батюшка.
Нещодавно отець Сергій прихворів трохи, то вже в лікарні його “підремонтували”, як він каже. Старались, бо знають його і люблять: “Ви ж моїх дітей, ви ж внуків моїх хрестили”, — навперебій говорили медики.
Шанують цю добру людину, бо навчає вона добру:
— Молитись душею треба. Сваритись не слід, живіть дружно. Душу треба віддавати людям, щоб згадували добрим словом.
Світлана КОШИРЕЦЬ.