«Як ви сприйняли проголошення незалежності України 12 років тому і як сприймаєте цю незалежність нині?» — таке питання кореспондент «Волині» задав представникам двох різних поколінь волинян, а також перехожим на вулицях Луцька
«Як ви сприйняли проголошення незалежності України 12 років тому і як сприймаєте цю незалежність нині?» — таке питання кореспондент «Волині» задав представникам двох різних поколінь волинян, а також перехожим на вулицях Луцька Неоніла БОНДАРУК, пенсіонерка, педагог з 32-річним стажем, секретар Луцької міської організації Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка наприкінці 80-х — у 90-х роках: — Коли було проголошено незалежність України, подумалось: «Здійснилися нарешті наші мрії, ось воно — те, про що ми, ще діти, крадькома говорили у Луцькій українській гімназії далекого 1938 року. Уявіть собі — 1938 рік, коли, закінчивши шість класів у своєму рідному Жидичині, я поступила в ту гімназію, яка була маленьким острівком серед моря польських шкіл та гімназій. І наш директор Борис Білецький, викладач української мови і літератури Любов Михайлова, вихователь Мануляк прищеплювали нам, учням, любов до всього українського — слова, звичаїв, вселяли надію, що вже дорослими ми таки будемо жити у своїй Українській державі. Пройшло довгих п’ятдесят років, перш ніж ми змогли вийти на рухівські мітинги, а на зборах відродженого Товариства «Просвіта» заговорити вголос, що українська мова в Україні повинна бути державною. І всього через два роки від перших мітингів Україна здобула незалежність. Тепер же, через 12 років по-тому, аналізуючи те, що дала незалежність, відразу мимоволі кажеш слово «але». Побільшало газет, пройнятих українським духом, українських шкіл. Але я не так давно заходила у дев’яту школу, яка з російської стала українською, а там на перервах майже всі діти розмовляють російською. Чепурнішими стали наші вулиці, але якось я на вулиці, що носить ім’я нашої геніальної землячки Лесі Українки, нарахувала 27 барів. Досі в Луцьку є вулиці Урицького, Фрунзе, інших більшовицьких діячів, які аніяковісінького стосунку до Волині не мали й не мають. Кажуть, на їх перейменування нема грошей. Але ж на всілякі розваги гроші знаходяться. Коли ж мене питають — а що Україна найбільше дає людям? — я мушу казати: найбільше дає горілки. Особливо спивається село. Не вистачає нам духовності, правильного родинного виховання, і держава не дбає, аби воно з’явилося. Ось прийшла до мене знайома, розповідає, що в селі Ківерцівського району, де є церква Київського патріархату, починають будувати іншу, що належатиме до Московського. І так не в одному селі, де громада перейшла до УПЦ Київського патріархату. Збираються 10—20 чоловік, вирішують, що їм треба «канонічну церкву» і десь з’являються гроші, й через рік-два храм виростає. Все ж я з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Ось щойно дзвонила з Австралії моя приятелька по гімназії Наталія Тиравська. Каже, що передала гроші волинянам на видання книг, на церкву. І просить: «Ви ж там, в Україні, тримайтеся, не віддайте свою державу, свою мову, свою церкву». Мусимо триматися. Тарас ПАТРАЙ, депутат Ківерцівської міськради, студент факультету романо-германської філології ВДУ імені Лесі Українки: — У 1991 році мені було лише 8 років, але я був допитливим, можна сказати, політично ангажованим хлопчиком. Пам’ятаю, дивився по телевізору геть всі новини про путч в Москві, потім про проголошення незалежності України. Але я був вихований у «правильному», радянському, піонерському дусі. І думав: «Нащо нам та Україна, в нас же така сильна, велика, могутня, найкраща у світі держава». І так було шкода, що та держава розвалюється, кудись зникає. А потім якось, через кілька років, з’явився інтерес до всього українського. Я відкрив, що маємо таку багатющу історію, своїх героїв. І вже пробудилася гордість саме за своє. В такому романтичному пориві після школи я поїхав поступати на відділення міжнародної інформації військового інституту при університеті «Львівська політехніка». Але що мене вразило: в тому інституті курсанти й викладачі геть усі розмовляли російською мовою. І це у Львові! А потім я почув від викладача: «Ты что, парень, с Луны свалился? Сюда поступают или за большие деньги, или по большому блату». Після такого «холодного душу» я став пильніше придивлятися до життя. А в нашому університеті тодішній лідер «Молодої Просвіти» Аліна Шпак переконала мене, що молодим треба йти в політику, щоб змінити це життя, зробити цю державу іншою. Я висунувся кандидатом у депутати Ківерцівської міськради і став депутатом. Свідомо пішов у комісію по благоустрою, бо вирішив, що поліпшувати життя треба починати з свого рідного міста. Переконався, що можна щось зробити, хоч і нелегко. Ось для благоустрою вулиці потрібен шлак, але він лежить в одній організації, а машина в іншій і щоб її взяти і привезти, насипати бруківку, треба було зробити три депутатських запити. Тепер б’юся, щоб іншу вулицю, яку заливає вода з меліоративного каналу, впорядкувати. Іноді думаю: а, може, з таких нібито дрібних справ і складається боротьба за справжню незалежність України? А в День її незалежності в мандрівному краєзнавчому таборі «Прощаниця-2003» будемо опитувати людей, які були свідками, як боролися за незалежність, за волю цієї землі вояки УПА. Записуватимемо свідчення тих, хто пережив волинську трагедію 1943—1944 років.
Те ж саме запитання ми задали кільком лучанам на вулицях міста. І ось що почули в цих коротких бліц-інтерв’ю. Валентина Петрівна, кіоскер: — Свята я визнаю і святкую, тим більше, якщо воно державне. А що дала незалежність? Чесно скажу — не знаю. У мене як була маленька зарплата колись, так і тепер. Багато сусідів, знайомих поїхали на заробітки — до Польщі, Португалії, Італії. Я збиралася кілька разів, та все не відважуюся. Ліля, щойно стала студенткою академії управління персоналом у Києві: — Коли була перша річниця Незалежності, я якраз у перший клас ішла. Пам’ятаю, вчителька наша, Вікторія Романівна, казала: тепер ви, діти, житимете в незалежній Україні, а це ось наш Президент, Леонід Макарович, він наш земляк, може, колись приїде, то побачите. Президента бачила тільки по телевізору, а радянські часи сприймаю, як казку, чи що. Не вірила, що можу студенткою стати, а стала. День Незалежності зустрічатиму в Києві. Планів — море, боюся зурочити. Гроші на навчання дає тітка, вона продала будинок, де сама жила, і переїхала до мами. Віталій РЕШЕТНИК, експедитор: — Я колишній військовий, досить боляче було йти в запас, пристосовуватися до цивільного життя. Найліпше для мене було те, що дослужував уже на рідній Волині, а не на сопці в Казахстані, де я радів, що Україна незалежна. Дуже здивувався, коли син сказав, що хоче бути, як і я, офіцером. Сміється, що в нас буде армія ще ліпша за американську. Якщо ж чесно, я особисто в це не вірю. Хіба буде в нас інакша держава. У це вірити хочеться. Ганна Миколаївна, молода пенсіонерка, за її висловом: — Я з Дніпропетровська, приїхала до брата в гості, й хочу побачити, як на західній Україні святкують День Незалежності. Колись я, як і мої знайомі, дуже болісно сприймали те, що країна відділилася від Союзу. А потім ставало дедалі звичніше те, що ми вже живемо окремою державою. Знаєте, в нас повільно, але все більше людей вважають цей день своїм святом. Особливо молоді. На футбол, я бачила, ходять з українськими прапорами. У моїх сусідів через балкон син торік сам прапор український вивісив. Усі сусіди дивувалися і задивлялися. А він ще їм і розповідав з балкона цілу лекцію про те, що це за прапор і яка в нього історія. Побачу, як у вас. Потім, коли повернуся додому, розповідатиму, як на Волині святкують День Незалежності. Інтерв’ю взяв Володимир ЛИС.
