Майстриня, вироби якої є за океаном: «Свого найкращого рушника я ще не виткала»

Катерина ЗУБЧУК

 «НА НЬОМУ ЩЕ ТВОРИЛА ПРАБАБУСЯ МОГО ДІДУСЯ»
— Першою вчителькою для мене була моя мама, — розповідає Галина Володимирівна. — Вона ткала, скільки себе пам’ятаю. Взимку, звичайно, коли в сільських жінок більше часу, заносили до хати верстат, налаштовували його. Я дуже любила, коли мама ткала, — верстат ніби наспівував якісь дивні мелодії…
А було це на хуторі, де майстриня виросла, де встають не з будильником, а під спів птахів. Почувши про це,t я вже не дивуюся, звідки в душі цієї жінки така романтика і щира прив’язаність до свого коріння. Галина Володимирівна й дотепер пам’ятає свою Засівщину (назва, певно, від слова «засівати»), де жила до сьомого класу, аж поки родина не перебралася в село Балашівка.

« А верстату, який у дитин­стві дівчина бачила ще в хутірській хаті і навіть деколи сідала за нього, не менш як 200 літ.»

А хутірське життя було непростим. Коли зараз питають жінку, яку освіту має, то вона каже, що закінчила вісім класів. І тут же додає, що з тих восьми — лише чотири, по суті, була в школі, бо треба відкинути ті дні, коли залишалася вдома. Пропускати уроки доводилося часто. Бо ж школа у Балашівці, а це за чотири кілометри, і треба було ходити пішки. А як ходити? Взимку замете, навесні — вода розіллється, восени — корову треба пасти. Ось і набереться лише чотири роки науки.
Десять літ мала дівчина, як батька не стало, а там і мама захворіла. І коли Галині було 18, зосталася круглою сиротою. На цей час жила в селі Балашівка — у хаті, зруб якої звів ще батько, а докінчувала мама сама з допомогою старших синів і дочок (Галина —десята в сім’ї, наймолодша). У цій хаті в кухні на видному місці висить картина, на якій вишиті два олені. Видно, що робота не сьогоднішня — такі вишивки були модні у 1970–1980-х роках. Коли про це зайшла мова, майстриня розповіла про історію картини:
— Вона пам’ятна мені, тому і бережу. Можна було б і рамку кращу зробити, і скло поміняти, бо трохи вже поколоте. Але вирішила — хай так буде, як є. Ми з мамою і вишивали цю картину разом, і в рамку вставляли. Я дивлюся на неї і ніби чую голос найріднішої людини.
А верстату, який у дитинстві дівчина бачила ще в хутірській хаті і навіть деколи сідала за нього, не менш як 200 літ. Галина Володимирівна цікавилася його історією. У свого дідуся, який народився у 1905 році, розпитувала і чула, що верстат — ще його прапрабабусі.
— Так склалося в родині, — каже майстриня, — що його дуже берегли. Після смерті мами перейшов він до тітки. А вже як і її не стало, то мені дістався. Чому? Мабуть тому, що я найбільше цікавилася ткацтвом.

«ЗА 20 РОКІВ МОЇ ВИРОБИ ВЖЕ ПРОСТЯГНУЛИСЯ Б БІЛЬШ ЯК НА 500 МЕТРІВ»
Перший свій рушник Галина Володимирівна зробила у 1997 році і віднесла, як колись дала собі обітницю, — до церкви. Якби сьогодні скласти всі вироби (і рушники, й доріжки), то це вже було б не менш як півкілометра завдовжки.

« І дуже хотіла притулитися до її золотих рук. Я це зробила. Моя мрія збулася, коли ми зустрілися з пані Уляною в Дубровицькому будинку культури. »

— Ось такою я бачу нашу Україну, — каже майстриня, показуючи свої витвори у синьо–жовтих кольорах національного прапора чи у червоно–зелених, що нагадують ще один символ — таку оспівану калину.
Розглядаючи це диво, запитую, який із рушників жінка вважає найкращим, і чую у відповідь:
— Свого найкращого рушника я ще не виткала. Буває, на виставках хтось дивується, скільки–то треба терпіння мати для ткацтва. А я собі думаю, чуючи це, а то й говорю: «Та не терпіння потрібне, а любов». Якщо любиш чоловіка — народяться хороші діти, якщо діти ростуть у любові, то вони будуть добрими людьми. Так і ткацтво — треба любити цю справу. Я трохи і вишиваю, зокрема бісером. Але робота за верстатом — це те, що мене особливо захоплює. Коли я беруся за ткацтво, то почуваюся, як та ниточка між минулим і майбутнім.
Потреби виготовляти доріжки, рушники для себе, як каже сама жінка, ніби й нема, бо «мама наробила стільки, що вистачило б на життя». Але Галині Володимирівні дуже хотілося продовжити мамине ремесло, зберегти і примножити давню традицію, тому й подружилася з верстатом. Чи мріє, щоб хтось перейняв її навички? На це майстриня сказала:
— Звичайно. Але дочок біля себе не тримала — хотіла, щоб вони вивчилися, якщо вже я не маю вищої освіти. Старша Наталія — студентка Київської консерваторії. Вона бандуристка. Молодша Марина вчиться у Педагогічному університеті імені Драгоманова у столиці. І коли дочки, ще будучи школярками, бралися вишивати чи в ткацтві себе пробували, то я їх навіть відмовляла, бо, як кажуть, «із ткача не буде багача».
А як чоловік ставиться до захоплення дружини? З цього приводу жінка засміялась:
— О–о–о! Чоловік спочатку дуже сердився. Говорив не раз: «Як хотіла ткати, вишивати, то не треба було заміж іти». Дорікав: «Лягаю сам і встаю сам», бо ж увечері я сиділа за верстатом, а вранці вставала і йшла на роботу (останні сім років Галина Володимирівна — помічник вихователя у місцевому дитячому садку. — Авт.). А як побачив, яка то краса з–під моїх рук виходить (вже й на виставки стали мене запрошувати), то навіть трохи мені допомагає. Може цівки насукати. Коли я за верстатом, а в чоловіка настрій підходящий, то і вечерю приготує, по хазяйству попорається. Бачить, що в мене на це часу нема.
Щось зі своїх виробів Галина Володимирівна продає, щось дарує. І зізнається, що якраз продавати не любить. Особливо незручно почувається, коли на виставці хтось запитує, скільки коштує рушник. Їй легше, як людина сама запропонує якусь суму. А ще, як побачить, що у потенційного покупця з особливим інтересом загорілись очі, то й дешевше віддасть. Ясно, доводиться щось і продавати, бо ж нитки треба купити та й багато часу затратити.
І коли мова зайшла про те, де тепер «живуть» рушники майстрині, то вона пригадала ось такі моменти:
— Якось проходив фестиваль народних ремесел у Дубні. І серед відвідувачів був американець з українським корінням. Він як побачив доріжки на підлогу, то сказав: «Боже, скільки я їх шукав! Це ж моє дитинство!» Купив, звичайно, хідника свого дитинства. А рушники мої є і в Японії — їх купили для гостя із Країни, де сходить сонце, який був свого часу у Березнівській райдержадміністрації.

«ЦЬОГО НЕ РОЗКАЖЕШ – ТО ТРЕБА ПОКАЗАТИ…»
Зацікавлення Галини Володимирівни ткацтвом звело її з багатьма майстринями Рівненщини, зокрема Березнівського, Дубровицького районів. Такі зустрічі почалися з перших виставок (районних, обласних). Бачила жінка якусь нову техніку, то розпитувала про її секрети. А там і по селах їздила — до бабусь, які ткали. Бо вони говорили: «Цього не розкажеш — то треба показати». І показували, сідаючи за верстат, давали майстер–клас своїй гості.
— Із такими учительками я здружилася. Так склалося, що у мене подруги як не 80–літні, то ще старші (декого, на жаль, уже нема в живих).

Взимку, поки тчу, то набираюся енергії, щоб згодом і на городі щось зробити, і в ліс піти. А влітку, у лісі, «збираю» кольори для своїх рушників.

З особливою теплотою розповідає жінка про знайомство з Уляною Кот із села Крупове Дубровицького району — майстринею художнього ткацтва, заслуженим майстром народної творчості, авторкою пісень.
— Я спочатку бачила її по телевізору, читала про неї в газетах, — розповідає Галина Володимирівна. — І дуже хотіла притулитися до її золотих рук. Я це зробила. Моя мрія збулася, коли ми зустрілися з пані Уляною в Дубровицькому будинку культури. Вона подивилася на мої роботи і благословила мене. Уляна Кот уже в літах (зараз вона живе у Москві в сина). Я бережу знімок, на якому ми з нею разом, — наймолодша і найстарша майстрині Рівненщини.
Кожного року в обласному центрі проходять «Музейні гостини», на які з’їжджаються ткалі, вишивальниці. Буває неодмінно там і Галина Логощук. Бо це свято, яке робить життя жінки, за її словами, багатшим, повноціннішим, цікавішим. Особливо приємно було їй, коли торік потрапила в число стипендіатів Рівненської облдержадміністрації. 500 гривень щомісяця платили їй — гроші невеликі, але, як каже майстриня, справа не в сумі, а в тому, що твою працю помітили, оцінили.
…А ось щодо того, звідки наснага до творчості, то Галина Володимирівна говорить:
— Від природи. Взимку, поки тчу, то набираюся енергії, щоб згодом і на городі щось зробити, і в ліс піти. А влітку, у лісі, «збираю» кольори для своїх рушників. Я вдячна батькові, що колись таке гарне місце вибрав у селі для будівництва нашої хати — вийду у двір, на город і бачу ставок, зовсім близько і ліс. Ніби в селі живу і в той же час — поряд із природою, яка з дитинства на рідному хуторі насичувала мене любов’ю до краси життя.

Свого часу збулася мрія Галини Володимирівни — вона познайомилася особисто з майстром художнього ткацтва із села Крупове Дубровицького району Уляною Кот.

Головне фото Катерини ЗУБЧУК.