Нещодавно в Інтернеті на сайті “Волині” довелось прочитати лист-подяку, адресований мені героєм колишньої публікації Сашком Яцюком...
Нещодавно в Інтернеті на сайті “Волині” довелось прочитати лист-подяку, адресований мені героєм колишньої публікації Сашком Яцюком. Навіть якби він не підписався, я здогадалася б про авторство лише з кількох слів. Зараз, мовляв, я вже дорослий, став на ноги, а колись підтримка газети була така потрібна, як ковток води у спрагу... Більш як за три десятки літ роботи у “Волині” журналістські дороги вели до людей чи то з радісного, чи з печального приводу. Але на все життя запам’яталась зустріч, яка не просто схвилювала, — вона пройшла, як кажуть, через моє серце. Це було в 1990 році. Я одержала листа від вихованця Головненської школи-інтернату Сашка Яцюка. Він розповідав про свою непросту долю, про те, що народився із “заячою” губою і через це мати відмовилась від нього. Я читала цей лист і думала, чи ж може таке бути? Як матері, жінці, мені було важко це зрозуміти. Я поїхала в Головне, зустрілась з п’ятнадцятирічним Сашком, з тими, хто замінив йому найближчих людей. Виявилось, що хлопець з семи років (як тільки навчився писати і дізнався про свою долю) пише листи до матері. Він довго сподівався, що не доведеться бути сиротою при живих батьках. Була і зустріч з матір’ю Сашка, його батьком, які жили і здрастували в Луцьку. І була публікація у “Волині” “Я б з радістю повернувся до неї”. А потім — численні відгуки від тих, хто хотів допомогти Сашкові, хто йому співчував. З ініціативи редакції було відкрито рахунок в банку на ім’я Сашка. І багато волинян, окремих установ зробили посильні внески. Думалось, на перших порах після школи-інтернату в сироти буде якась копійка. Що з тими копійками сталось, ми знаємо. Через вісім років я знову верталась до цієї драматичної історії. Сашко сам прийшов у редакцію. На той час він уже три роки жив у Луцьку. Його завжди тягнуло сюди. Чи мав надію, що прийме родина? Напевно, ні. Але він повернувся у місто, де народився. Хоч доводилось, як розповідав при зустрічі, і на вокзалі ночувати, чи в знайомих, які давали тимчасовий притулок. Аж поки інспектор обласної комісії у справах неповнолітніх Зоя Цейко допомогла влаштуватись в гуртожиток “Волтексу”. За спеціальністю кухаря, яку здобув після школи-інтернату, Сашко не зміг влаштуватись — працював підсобником на будівництві. Згодом з допомогою міського голови обласного центру навчався на курсах — здобував професію водія. І шукав кращу роботу, щоб можна було за щось прожити. Особливо боляче Сашко сприймав, коли недвозначно натякали, що в нього фізична вада, що він не зовсім добре розмовляє. “Я слухав це і ледве не розридався,” — говорив Сашко. І я ледве з ним не розридалась. В п’ятнадцять літ хлопець ще шукав зустрічей з матір’ю. З роками вони втратили для нього смисл. Зокрема, коли одного разу прийшов на день народження до свого молодшого брата, а мати не пустила його за поріг. Певно, боялась, що він зайде у квартиру і, не дай Бог, залишиться там. Можна було тільки дивуватися, як Сашко зміг зберегти у серці доброту, не озлобитись на всіх і все після того, як доля поглумилась над ним. А можна сказати, що, слава Богу, в житті хлопця зустрілись добрі люди. І після чергової публікації у “Волині” “Як це страшно — відчувати себе непотрібним нікому” — знову надійшли відгуки від наших читачів. В кожному листі було щире співчуття Сашкові. Хтось запрошував жити до себе. Хтось пропонував ще добротні речі, щоб він не витрачався на їх придбання з мізерної зарплати. Були й такі, хто був готовий допомогти зробити йому операцію, щоб поліпшити його стан. ... Минали літа. Луцьк — місто невелике , і ми час від часу зустрічались з Сашком на вулиці. Не просто вітались — розмовляли про те, як складається його життя. Мені було приємно, що завдяки добрим людям Сашко не загубився в лабіринті непростого життя. В цьому була заслуга й газети. У таких випадках проймаєшся особливою повагою до своєї професії, яка дає можливість бути причетною до людських доль. Катерина ЗУБЧУК.
