Тричі писав рапорт, щоб відправили в Афганістан
Іван Крисько з Четвертні, що на Маневиччині, рвався на пекельну землю, аби виконати свій інтернаціональний обов’язок. У провінції Чарікар він врятував життя командирові взводу. Брав участь у 12 бойових операціях зі знищення душманів
Людмила ВЛАСЮК
«Іване, я хочу, щоб поруч зі мною на весіллі сидів той, із ким ми дивились смерті в обличчя», — так писав своєму бойовому побратиму Володимир Ульянов, уродженець Башкирії.
– З упевненістю можу сказати, що на війні я вперше побачив і усвідомив суть справжньої чоловічої дружби, — говорить воїн-інтернаціоналіст.
Десантників заздалегідь готували до бойових дій
Люди, які бачили війну на власні очі, закриті. Говорити про Афганістан надзвичайно важко, адже сини України боролися не за свою землю і не з власної волі. Життя розділило долю Івана Криська надвоє: до Афгану і після. Зустрілися з ним у школі, де вже 31 рік викладає історію та основи захисту Вітчизни. Розповідає дітям про пережите, про почуття обов’язку перед Батьківщиною. Сумлінну роботу засвідчує подяка з навчального центру внутрішніх військ, МВС України за гідне виховання учня Андрія Прокопчука.
« 37 наших десантників завезли в Берлін у госпіталь, тому що вони були не транспортабельні.»
– 3 травня 1980 року отримав повістку на строкову службу, — розповідає Іван Миколайович. — З Луцького військкомату відправили у Псков, де була розташована Чернігівська повітряно-десантна дивізія (називалася так за визволення міста у роки війни). У 1980-х був лише перший призов із Волині. За рік служби 27 разів стрибнув із парашутом, десантувалися на Магдебурзькому полігоні в Німеччині — саме там проходило навчання країн Варшавського договору. Тоді швидкість вітру сягала 35–40 м/с, а стрибати можна при десяти. Всі країни відмовилися від навчання, а наш командувач ПДВ, генерал-полковник Сухоруков сказав: «А мои прыгнут!» Стандартна висота для стрибків — 900 м, а того разу ми «брали» мінімальних 400, коли може навіть не встигнути розкритися парашут. Ніхто не посмів не виконати наказ. Я тільки вистрибнув, як вже всім тілом впав на землю. Парашут тягнув мене полігоном, стропи в’їдалися в пальці до крові. Обмотаний, мов коконом, я вдарився в корч головою: обличчя знесене, штани порвані, але живий. 37 наших десантників завезли в Берлін у госпіталь, тому що вони були не транспортабельні.
Не легшими були навчання армії і флоту СРСР, а також країн Варшавського договору «Захід-81», що проходили на території Білоруського, Київського та Прибалтійського округів, а також в акваторії Балтійського моря, в яких брав участь Іван Крисько, і свідчили про єдине: радянські війська готували до війни. Він тричі писав рапорт, щоб його відправили в Афганістан. Тоді відмовили, а через рік вже ніхто й не запитував.
— Я рвався туди виконати свій інтернаціональний обов’язок, — говорить Іван Миколайович. — І навіть тоді, коли повернувся, коли у мене народився син, то ще їздив в обласний військкомат, просився назад. Дружина плаче, а я їй кажу: «Мені боляче за хлопців, які залишилися там».
«Держитесь, щенки. Здесь не учения, здесь война»
Дев’ятнадцятирічного солдата відправили в Туркменістан у школу гірських стрільців. Після двох місяців навчання їхня група прилетіла в міжнародний аеропорт Пулково у Санкт–Петербурзі, де їх протримали дванадцять діб: чекали рішення командування, куди кинути війська — на Польщу, де було введено військовий стан, чи в Афганістан.
Орденів та медалей не дають просто так. Кожен із них скроплений кров’ю. За особливі заслуги у боях Івана Криська нагородили орденом Червоної Зірки.
— Дванадцять ночей ми спали в бушлатах, з автоматами за плечима у 12–градусний мороз просто на снігу, — розповідає Іван Крисько. — А потім прилетіли в Кабул — серце Афганістану. Виходимо з літака у валянках, ватяних штанах, зимових шапках, а там +370С. «Діди» підходять до нас і, плескаючи по плечах, говорять: «Держитесь, щенки. Здесь не учения, здесь война».
Сліди від куль, зруйновані будинки, залізні ліхтарні стовпи з дірками від снарядів посередині — такі спогади залишив Афганістан. Іван Крисько був старшим стрілком, потім оператором–навідником бойової машини десанту. Їхня дивізія дислокувалася в Кабулі, бойові операції проходили в Кундузі, Панджшері, Баміані, Кандагарі, Мазарі–Шаріфі.
Кожна людина, яка одягнула військову форму, має бути до цього готовою і не боятися смерті. На війні це все відбувається на рівні рефлексу. Включається інстинкт самозбереження і все стається несподівано: або ти натискаєш на курок, або куля ловить тебе. Орденів та медалей не дають просто так. Кожен із них скроплений кров’ю. За особливі заслуги у боях Івана Криська нагородили орденом Червоної Зірки.
Куля не поцілила в тіло, але ранила душу
— У провінції Чарікар під час однієї з бойових операцій витягував із зони обстрілу командира взводу Віктора Сламбія, у якого тричі влучили, — пригадує воїн–інтернаціоналіст. — Знищивши ворожого кулеметника, вісімсот метрів тягнув бойового побратима до вертольота. Ноги побило осколками від гранат, куля пройшла крізь халяву лівого чобота, але кістку не зачепила, інша потрапила в підсумок із магазинами, пробила його і в бронежилеті застрягла. Напевне, я дійсно народився в сорочці. А можливо, оберігав мене мамин хрестик, якого завжди носив у кишені гімнастерки.
Командир вижив. Але на все життя запам’ятав той день. Не забув його й Іван — звичайний солдат із Волині. Додому писав, що служить у Пскові: не хотів травмувати ні батьків, ні сестер. Лише в останньому листі повідомив, що повертається з Афганістану.
— Два роки не був у селі, — розповідає Іван Миколайович. — Йду вулицею, вітаюся з людьми, а вони мене не впізнають: весь бронзовий від засмаги. Увечері зійшлися хлопці. Забрали мене на танці. Я як глянув: всі веселяться, кричать, декотрі з пляшками ходять — мені так недобре стало. Я згадав, що там хлопці без ніг, без рук. Тяжко було на серці за тих, хто залишився воювати, переживав за своїх, з якими в одній роті служили. Багато з них отримали поранення, загинули. Коли стільки часу проводиш разом, їсиш з ними з однієї миски та ділишся останнім шматочком хліба, вони стають для тебе рідними.
Нині в Івана Криська щаслива сім’я: турботлива дружина, двоє синів, підростають внуки. Та у військових є невидимі рани. І сьогодні він зберігає вирізаний шматок чобота, через який пройшла куля. Куля, що не поцілила в тіло, але так глибоко ранила серце.
Найкращими ліками після пройдених воєнних доріг для колишнього солдата є його діти.
