Ще раз про чорну кішку…

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст
України

 

—Це кішка Думка. Вона живе в мерії давно. Почувається господинею, — пояснив. У ризькій мерії мешкають ще коти Кузя і Муріс. Ушаков узяв їх із притулку 2011 року.
Може б і не звернула особливої уваги на ці рядки, коли б на моєму робочому столі не лежав аркуш із воланням про допомогу людини, яку давно знаю й шаную за життєву стійкість і незламність духу. У Нелі Гергель із Торчина, що в Луцькому районі, перша група інвалідності категорії А, тобто найважча, неходяча. Проте Неля, натура творча (про її художні виставки ми не раз писали), нічого не просить для себе особисто, хоч після смерті найрідніших людей залишилася у великій скруті. Інвалідний візок, житейські проблеми, хвороби, самотність… Справитися з усім цим їй допомагає соціальний працівник.
— Свого собаку я годувала, спираючись на ходунці, — розповіла по телефону. А тут якась бродяча прибилася, нещасна й голодна. Не була б то Неля, коли б не нагодувала. А та відчула добре серце, що віддасть й останнє, та й залишилася. Жінка Найду також підгодовувала, взимку допомагали сусіди. А навесні приблуда привела аж восьмеро малих писклят!
— Одна справа підкормлювати бродячу собаку, а інша — взяти на цілковите забезпечення аж десять, — бідкається Неля. — Взимку я купувала собачий корм, соцпрацівниця варила супи з картоплі й крупи. А тепер мені необхідно лягати на лікування в стаціонар, а це — немалі гроші. А як же собачки? Пропадуть… — мало не плаче. — Вже дзвонила в собачий притулок «Ласка» в Луцьк, але там за виклик запросили 800 гривень, де ж взяти такі гроші? От і вирішила звернутися в газету, яка не раз допомагала людям у біді… Може ж є серед читачів небайдужі, які розберуть хоча б маленьких…
Ось так на газетній сторінці вже вкотре зустрілися дві історії. Різні, як ви розумієте, не тому, що одна — про котів, інша — про собак. Проблема у різних законах та реакції на них суспільства. А щодо моральності, розуміння добра і зла, байдужості й активної життєвої позиції, то, думається мені, волинянка Неля Гергель нічим не відрізняється від мера міста Риги.
Передбачаю, що деякі читачі й, можливо, навіть колеги не стримаються від невдоволеної гримаси: ну скільки можна писати про «братів наших менших», он у людей скільки проблем, та ще й яких: стріляють, підривають, убивають… Проте я глибоко переконана: жорстокість до людини починається із байдужості, жорстокості до тварини. І живемо ми так кепсько тому, що не можемо дати собі ради з найелементарнішим. (Ніколи не забуду пережитого сорому й ганьби, коли не знала, як пояснити іноземцям, котрі їхали в гості до знаної народної майстрині–соломкарки Марії Кравчук у село Купичів Турійського району. Вони запитували, чому на автотрасі у нас так багато збитих котів і собак?) Було це літ десять тому, але й досі нічого не змінилося, якщо не стало гірше.
Ми ніколи не будемо європейцями, доки не приймемо й неухильно не почнемо виконувати гуманних законів у ставленні до тварин, які просто своїм існуванням поряд із нами здатні принести стільки радості, втіхи, задоволення і нам, і нашим дітям та онукам. Кажете, з ними клопітно? Не заперечую. Наша собачка Мальва, здається, побила рекорд України із довгожительства, тішачи нас своїми витівками і просто присутністю 19 з половиною років, хоч два останні вже була незрячою. Але ж і життя наше — нескінченний клопіт, дарований, проте, Богом. Це він нас постійно випробовує на любов і людяність, зокрема у ставленні до природи.
Чомусь не йде із пам’яті притча, яку любив повторювати недавно упокоєний кардинал світлої пам’яті предстоятель УГКЦ Любомир Гузар. Про «дивака», який серед білого дня ходив зі свічкою по велелюдному торжищі й шукав… Людину. І сам владика зізнавався, що найбільше хотів бути на цій землі Людиною. Йому — вдалося. А нам?
Телефон Нелі Гергель: 0684755943.