Дякую за дощ…

Ольга ЧОРНА

— Отже, каву з коньяком? – запитав Олег.
— Каву з коньяком.

Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка…».

— За наше рандеву, – підняв келиха.
– І за дощ, – додала Ірина.
Вони просиділи у затишній кав’ярні, здавалося, вічність.
— Пригадуєш, Іро, це ж колишня звичайнісінька забігайлівка.
— У якій готували смачну каву.
— Ми любили ходити сюди. І якби не цей настирливий дощ…
— Впізнаю у солідному чоловікові колишнього студента-хулігана, – засміялася жінка.
— Впізнаю у солідній дамі Ірку, в яку цей хлопчисько був безтямно закоханий.
Безтурботність їм личила. Олегу Івановичу та Ірині Павлівні – за сорок. Діловий одяг, статечний вигляд. Але спогади про минуле змушували сміятися і жартувати, перебивати один одного. Як колись…
— Знаєш, Іро, давно тобі хотів сказати і не наважувався. Поклич мене. Зараз, уже! Одне твоє слово вирішить усе. У мене давно немає нормальної сім’ї. До біса титули, славу, Ірко! Я завжди кохав тебе!
— Олеже, тихіше. Нам не вісімнадцять…
Вони зустрічалися на різноманітних наукових заходах. Щоправда, розмови були лаконічними:
— Привіт!
— Привіт!
— Як справи?
— Добре. А в тебе?
— Та, нічого…
Це колись, в інституті, у студентів Іри та Олега було, як жартували однокурсники, шалене і затяжне кохання. Але, мабуть, всоте пропонуючи Ірі руку і серце, Олег чув традиційне:
— Мене не приваблює раннє заміжжя. Давай трішки зачекаємо. Закінчимо навчання. Спробуємо зробити кар’єру…
Олегові чекати набридло. На останньому курсі він одружився з донькою викладача. Іра ж поринула в науку. На особисте не вистачало часу. Писанина, відрядження, доповіді, захист дисертації і… перша сивина у волоссі.
– Ірино Павлівно, можна тебе вкрасти на годинку–дві? – запитав під час сьогоднішнього зібрання Олег.
— Можна, – погодилася, не роздумуючи.
Ірина часто пригадуватиме їхню втечу з конференц-залу і цей раптовий дощ. І як у неї, педантичної Ірини Павлівни, не виявилось парасольки. А потім полило, наче з відра. Пригадуватиме і картатиме себе.
… Олегову дружину дратували постійні чоловікові відрядження, стрімкий кар’єрний ріст, друзі, ділові телефонні розмови у вихідні. Єдине, що влаштовувало, — його заробіток та подарунки, привезені із закордонних поїздок. Конфлікти, безпідставні звинувачення, докори, наче корозія, руйнували сім’ю. Олега втримували сини.
— Як твої хлопці? Підуть у науку, як батько?
— Не знаю, Іро. Дружина проти. Вона хоче, щоб хлопці подалися в бізнес. А в тебе що?
— Робота. Запрошення на міжнародний симпозіум. Здається, все.
– Іро, не відпускай мене. Ми маємо право на щастя.
— Ти потрібний синам, Олеже. А з дружиною… У кожній родині свої негаразди. Зрештою, до чогось нас ще й зобов’язує суспільне становище. Будь розважливим.
– Ірко, прибережи свої мудрі фрази для завтрашніх дебатів. Не відмовляйся. Я не хочу знову втратити тебе. Одне твоє слово…
Недовга пауза тривала вічність. Ірина думала, Олег чекав. За цей проміжок часу калейдоскопічно прокручувалося її життя. Здавалося, всі годинники світу рухалися в шаленому темпі. Уже досягнуто чимало. З нею рахуються. Поважають її інтелект, розум і розважливість. Поважні науковці прислухаються до її думки. А поза роботою – порожнеча. Увечері ковток недопитого вранці чаю. Бутерброди нашвидкуруч. Квартира у вічному очікуванні своєї господині. Вона ніколи не натискала кнопки дзвінка, бо хто, крім неї, відкриє двері. Сухі ділові телефонні розмови. Ні, дати волю почуттям — означає доруйнувати Олегову сім’ю, стати приводом для зайвих розмов. А репутація? Що подумають високоповажні знайомі? Розум і серце зіткнулись у жорстокій боротьбі. Ні…
— Давай, Олеже, замовимо ще по каві.
— Отже, ти…
— Ми колись повернемось до цієї розмови. Дай мені час.
А про себе подумала: «Яка ж ти нерозумна, Ірко…»
… Дощ перестав, коли на вулиці стемніло. Олег з Іриною мовчки йшли до свого готелю.
— Зачекай, – різко зупинилася Іра.
Під світлом ліхтаря на чистому аркуші паперу вона написала кілька слів. Зробила кораблика і, кивнувши на потік води на асфальті, невимушено засміялася:
— Олеже, пусти, хай пливе…
Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка…».
А у фойє готелю серйозно мовила:
— Спробуй зберегти сім’ю. Знаєш, старі зношені капці і ті шкода викидати. Звичка. І як же ти, Олеже, зможеш без своїх хлопців? А вони — без тебе? І навіть без цих безглуздих скандалів?
— А ти? Як ти, Ірко?
— Дякую за дощ. Бувай…