«Вітчим оскаженів, коли почув, як Ярик каже, що Донбас — це Україна»

Народилась Анна у Луганську. Спочатку жила з бабусею та мамою (батька бачила в житті лише разів зо два). А коли виповнилося п’ять років, переїхали у селище міського типу Білоріченський, де мама влаштувалась працювати на шахту і придбала власне житло. З любов’ю згадує Анна свою бабусю – вчительку початкових класів, котра намагалася всьому навчити внучку. Це від неї жінка перейняла вміння в’язати гачком, яке нині допомагає їй заробити на життя. Щасливим називає переселенка своє дитинство, бо її, єдину доньку, мама дуже любила

Тетяна БОЯРИН

«МИ СИДІЛИ НАПІВГОЛОДНІ У ЗАМКНЕНІЙ КВАРТИРІ»
Після закінчення школи Анна Жадан вступила до Луганського училища зв’язку. Згодом дівчина понад тринадцять літ працювала телефоністкою на шахті «Білоріченська». А коли у 2002-му вийшла заміж і з чоловіком Євгеном як молоді спеціалісти отримали квартиру, здавалося, про майбутнє турбуватися не варто. Зарплати мали хороші, було власне житло. Що ще бажати? У 2003 році народився син. Та недовго тривало це щастя, бо через згубну звичку чоловіка сім’я розпалася, і молода мама з тримісячним Ярославом знову повернулася в Білоріченський.

За майже два роки, які проживаємо в Рожищі, ми знову навчилися радіти сонцю і блакитному небу, відчули спокій у душі, а ще я віднайшла у своєму серці дорогу до Бога і прийняла водне хрещення.

— Коли син підріс, я знову пішла працювати. Заробляла добре, тож жили ми в достатку. Якось на дитячому майданчику Ярик познайомився з дівчинкою з місцевого інтернату. Так у нашій сім’ї з’явилася Яна, — розповідає Анна Іванівна.
Те, що одинока молода жінка настільки перейнялася сирітською долею десятирічної Яни і стала їй мамою, багато про що говорить. Бо це неабияка відповідальність, котру вона добровільно звалила на власні плечі.
Коли Анна зустріла Сергія, щиро вірила, що він стане добрим батьком її дітям, бо ж так гарно залицявся, тішив малечу іграшками. Вони розписалися і переїхали у його рідне Курахове. Там вона й дізналася про деякі неприємні деталі його біографії (зокрема, що вона у нього вже третя дружина), а згодом відновилася його давня пристрасть до алкоголю.
Сергій безтямно ревнував Аню, яка на той час працювала оператором на заправці, контролював кошти дружини, був надто вимогливим та жорстоким до дітей. Коли жінка завагітніла, Сергій на деякий час заспокоївся. Та згубна звичка перемагала розум. Як тільки вживав алкоголь, то наче скаженів. Тоді перепадало й вагітній дружині, й дітям. А тут ще війна. Спочатку, згадує жінка, ніхто не думав, що все так серйозно. Але коли почалися чи не щоденні вечірні обстріли, зрозуміли, що все це не закінчиться добром.
Якось за обідом Ярик при вітчимові розповів про те, що в школі їх навчали, що Донбас – це Україна. Сергій оскаженів від злості, пригрозивши: ще раз почує таке, дістануть обоє.
— Він підтримував «ЛНР», — констатує Анна Іванівна. — Тоді не знала, у кого шукати захисту (бо на той час і бабусі, і мами вже не було), тож терпіла як могла.
Щоправда, поскаржилась у соціальну службу. Тож сталося так, що після дев’ятого класу Яна через проблему у стосунках з вітчимом повернулася в інтернат. А Анна через постійні переживання, сварки та знущання народила донечку Мілену семимісячною. Після нелегких пологів чоловік не перестав діймати дружину. Він виснажував жінку не тільки психологічно, а й фізично.
— Забрав у мене карточку, допомогу за народження дитини пропивав, а ми сиділи напівголодні у замкненій квартирі, щоб ніхто нічого не дізнався, — наче сюжет страшного фільму, розповідає історію свого життя молода жінка.
Війна вирувала, залишаючи після кожного обстрілу пошкоджені будівлі, а ще – невинні жертви. Все більше людей виїжджало...

«ВСЕ, ЩО ВЗЯЛА ІЗ СОБОЮ, — ДОКУМЕНТИ, ОДЯГ, ЯКИЙ БУВ НА НАС, І НІ КОПІЙКИ ГРОШЕЙ»
І їй прийшла думка: покинути все та рятуватися – і від війни, і від чоловіка-тирана. Терпіти більше було несила. Але куди їхати? Батьківська квартира в «ЛНР», і повертатися туди жінка не хотіла. Тож зважилася зателефонувати двоюрідній сестрі Ксенії, яка виїхала з Луганська у Рівне і попросити допомоги. Ксенія пообіцяла, що обов’язково потурбується про сестру та її малолітніх дітей. Жінка, будучи тоді у Києві (якийсь час сім’я Ксенії проживала на дачі у знайомих неподалік столиці), через «Фейсбук» звернулася до Уповноваженого Президента України з прав дітей Миколи Кулеби та попросила допомогти вивезти сестру з дітьми з Донбасу. Чиновник відгукнувся на прохання, пообіцяв організувати вивіз та попросив зібрати необхідні документи.
— Коли Ксенія мені все розповіла, я вперше подумки звернулась у молитві до Бога, аби нас врятував, — зізнається Анна Жадан. – І так молилася щодня, хоч не знала, як все це відбуватиметься, бо ж чоловік постійно зачиняв нас у квартирі. Того ж дня він вперше вийшов на роботу і залишив двері відчиненими, аби Ярослав пішов до школи. Саме тоді і зателефонувала сестра й за нами приїхали волонтери. Це справді була Божа допомога.
Все, що взяла з собою жінка, — це документи, дитячий візочок та деякі речі для однорічної Мілени та дванадцятирічного Ярослава.
— Одяг, який був на нас, і ні копійки грошей — так ми покидали Курахове. Спочатку бусом нас довезли до Слов’янська. А далі вже залізницею — до Києва. Зі столиці до Рівного знову маршруткою. І все це оплатили волонтери, — згадує свою поїздку у невідомість мама двох діток.
Тоді вона раділа з того, що вирвалася з домашньої в’язниці, якою стала для неї квартира чоловіка, і вірила, що гірше вже бути не може. У Рівному Анну з дітьми зустріла сестра Ксенія. Члени її сім’ї — парафіяни Церкви євангельських баптистів, тож саме брати по вірі з Рожища і прихистити переселенку з дітьми.
— Диякон Михайло Шпичка зустрів нас із великою душевною теплотою. А коли показав кімнату при церкві, де ми мали жити, радості не було меж. Нас смачно нагодували, сестри та брати приносили продукти харчування, одяг. Мої діти не могли насититись молоком, яке ми рідко бачили в Кураховому. Чесно кажучи, не сподівалася на таку щиру та теплу зустріч, — відверто зізнається Анна.
Добрим словом згадує жінка сьогодні всіх: братів і сестер з Церкви євангельських баптистів, волонтерів «Народної самооборони Рожища», директора Рожищенського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Олега Шварцкопа, які підтримали, забезпечили житлом, одягом, продуктами, допомогли оформити адресну допомогу як переселенцям, аби мати постійний дохід.
— За майже два роки, які проживаємо в Рожищі, ми знову навчилися радіти сонцю і блакитному небу, відчули спокій у душі, а ще я віднайшла у своєму серці дорогу до Бога і прийняла водне хрещення. Бо саме Всевишній послав мені всіх тих добрих та щирих людей, які підтримали мене, як і інших переселенців (при церкві живе ще три сім’ї з Донбасу) у найважчі хвилини життя, — підсумовує нашу розмову 36-річна Анна Жадан.
Сьогодні жінка спокійна за своїх дітей. Ярослав знайшов друзів у школі, опановує майстерність гри на скрипці в дитячій музичній школі, йому це дуже подобається. Маленька Мілена відвідує дитячий садок. А Анна Іванівна, аби покращити матеріальний стан сім’ї, взялася за в’язання дитячих іграшок у техніці амігурумі і навіть влаштувалася на роботу.
Похвалюсь: моя лялька їде в Київ. Пригодилася бабусина наука. Вже буде якась копійка. А взагалі я мрію про те, аби винайняти квартиру, намагаюсь планувати майбутнє, яке поки що пов’язую лише з Волинню.