А весілля бабці Насті справляв знаменитий «дохтур» Річинський

Тетяна АДАМОВИЧ

Анастасія Олексіївна (за паспортом — Алєксіївна) добре пам’ятає відомого земляка Арсена Річинського, бо кілька літ служила у приватного лікаря в будинку на тодішній вулиці Тракт Легіонів у Володимирі-Волинському, тепер це Луцька, 58. Він для юної Насті був мов рідний батько, бо не раз називав дочкою, бажав кращої долі. А познайомилася з ним у 1937-му, до нього її привів батько Алєксій, котрий почув від знайомих, що «пан дохтур» шукає прислугу. Дівчина тоді мешкала поблизу польської колонії, що сусідила з Вількою і Зимним.
Нині бабця живе не у батьківській хаті на хуторі Попівка, а на центральній вулиці Зимного — Монастирській, в оселі, яку збудувала разом із чоловіком Іваном, коли обоє працювали в колгоспі імені Ватутіна. Як Настя виходила заміж, то Річинський їй справив весілля, купив кожушок, а татові дав грошей на корову.

Він для юної Насті був мов рідний батько, бо не раз називав дочкою, бажав кращої долі.

Багато літ спливло, як молодим відійшов у засвіти її чоловік, котрий поїхав на пилораму стругати дошки для хати старшому синові й раптово там помер. За батьком у потойбіччя пішли і сини Леонід та Віктор, невістка Раїса. І лягли на вдовині плечі клопоти про двох інших дітей — Марійку та Славка, їх як могла ставила на ноги. Не раз після важкої роботи в ланці брала два клунки з городиною і йшла на базар у Володимир, аби спродатись… А викроївши вільний час, шила, вишивала і в’язала шкарпетки, блузки і безрукавки.
Справжньою гордістю для старенької є п’ятеро внуків — діти Льоні й Віті, та 11 правнуків, каже її невістка Ніна Василівна, з якою поспілкувалися по телефону за посередництвом давньої знайомої Лариси Францівни. То вона і переповіла про свекруху те, що знає.
Старший бабусин онук Олександр трудиться на землі у фермера Руслана Кротяча в Зимному, внучка Олена — учасниця АТО, служить у медсанбаті 14–ї ОМБр, Надійка — у декретній відпустці, Оксана куховарить у школі–інтернаті, а Ваня працює у підприємця.
Нині бабця доживає віку з сином Ярославом, котрий і їсти смачно зготує, і ще дає раду господарству — тримає коня, свиней та домашню птицю, має трохи землі. Через город від них мешкає дружина сина Льоні Ніна Василівна з сім’єю. Частенько навідує матусю донька Марія з Володимира. Вона — також поважного віку, свого часу працювала контролером на швейній фабриці й оператором — на автозаправці.
Розмовляючи з рідними довгожительки, цікавлюсь у них її здоров’ям. Дякувати Богу, бабця не лежить, а помалу ходить із паличкою, у харчах не перебірлива і їсть усе, що їй дають, бо має здоровий шлунок. Тільки останнім часом стала гірше бачити, але бере газету і читає заголовки з великих літер. А не так давно ще виходила молитися до каплички, розташованої недалеко від її домівки. Нині ж просить здоров’я для дітей, внуків і правнуків перед святими образами, які висять біля її ліжка.
Бабця ще любить і сама покомандувати, якщо ж хтось із рідні її не послухає і зробить по–своєму, повчає, аби не лінувалися, були милосердними до людей і любили Господа. Вочевидь, це і є секрет її поважної старості.

Довідка «Волині-нової»
Арсен Річинський — висококваліфікований лікар, відомий громадський, політичний, церковний діяч. Виступав за незалежну Українську державу й за незалежну українську православну церкву, через що зазнав переслідувань від польської влади і навіть оголошення анафеми від Польської православної церкви. У 1920-их роках займав посаду головного лікаря Володимир-Волинської міської лікарні. Після звільнення мав приватну практику. З приходом радянської влади був репресований. Повернувшись із в’язниці, жив і помер у Казахстані.