Онук повстанців виграв гаубичний поєдинок у «сєпарів»
«90% бійців батальйону готові були відмовитися від «дембеля» — тільки б дозволили йти в наступ, щоб перемогти», — говорить нововолинець Олександр Козирєв
Алла ЛІСОВА
У горнилі війни коригував вогонь
Він із тих, хто звик ніколи ні на що не нарікати, шлях торувати самостійно, без жодної підтримки, а в разі потреби першим прийти на допомогу іншим. Ці надзвичайно дефіцитні в наш час риси характеру ще раз підтвердилися під час його служби в зоні АТО.
« Місцеве населення у переважній більшості було налаштоване проти України.»
Першу повістку отримав 15 березня 2014 року. Направили в 14–ту окрему механізовану бригаду, однак через велику кількість призовників довелося повертатися назад додому. А вже в серпні, якраз на Спаса, під час другої хвилі мобілізації скерували в 24–ту ОМБр. Три тижні наполегливих навчань на Яворівському полігоні — і Олександр у якості оператора–геодезиста потрапляє спочатку на Чугуївський полігон, згодом — на фронт.
— Там я досконало оволодів навиками користування бусолями, — розповідає чоловік, котрого викликали, так би мовити, з робочої зміни, аби «про їхнього героя дізналося побільше людей». — Бусоль — це геодезичний прилад для вимірювання магнітних азимутів, магнітних румбів і внутрішніх кутів. Іншими словами, з його допомогою можна здійснювати коригування вогню і визначати прив’язку гармат до певної місцевості. Адже, щоб кудись влучити або когось прикрити, потрібно точно знати, в якій точці перебуваєш сам. І від усього цього якраз нерідко залежить, чи обмине ворожа куля бійця…
Потрапив у Лисичанськ, який вважався нашим, але місцеве населення у переважній більшості було налаштоване проти України, залишилося там чимало різного роду диверсантів. Тому потрібна була неабияка пильність. Згодом вечірньої пори, аби менше привертати увагу ворога, перебазувалися в Кримське. А там уже, як кажуть, справжнє горнило війни: обстріли, поранення, смерті…
—Почали прикривати наш 31–й блокпост, який перебував фактично в оточенні, до речі, майже без їжі та боєприпасів, — пригадує ці пекельні дні мій співрозмовник. — Коли вони просунулися далі, ми опинилися «в мішку»: попереду — лише Бахмутська траса — дорога на Лисичанськ. Брали кілька разів Сокольники, так звану сіру зону, від якої ми відкидали противника, але поверталися назад — так вимагала домовленість. Усього довелося побачити…
Олександр важко зітхає. Здогадуюсь, що подумки шукає якогось позитивного спогаду — і не помилилася.
— Під Новий рік була ротація. Два тижні передишки в колі рідних людей — і знов на службу, в Лисичанськ, — каже. — Звідти мали прямувати на Дебальцеве, але в останній момент отримали наказ рухатися в Новотошківку, де, за інформацією, противники готували прорив стратегічної Бахмутської траси.
Суцільні бої тривали до березня, до першого відведення артилерії. Згідно з Мінськими угодами, довелося передислокуватися в Сєвєродонецьк. Зупинилися в занедбаному дитячому таборі. Їхній батальйон розформували, і вже у складі 53–ї бригади вирушили воювати на Донецькому напрямку.
«Я був його очима…»
— Як кажуть, правдами і неправдами ми потрапили в Авдіївку (це всупереч Мінським угодам), — пригадує найбільш моторошні моменти воєнного життя колишній боєць. — Але інакше не могли, бо без нас піхота нічого не була варта, сиділа в окопах і просила підмогу. Адже зараз іде артилерійська війна. Тоді пішли на свій страх і ризик, бо цього вимагала ситуація — щоночі велися запеклі бої, і так аж до серпня. Під час одного з таких наш водій–механік втратив зір — я був його очима, коли виводили хлопців з оточення, сильну контузію отримав старший офіцер, трохи зачепило й мене…
« Інколи здається, що всіма процесами в так званому АТО керують політикани, яким вигідно, аби воєнні дії продовжувалися…»
Олександр скромно промовчав, як його двічі контузило. Першу допомогу отримав від батальйонного фельдшера–тернополянина, котрий відразу дав таблетки, уколи. Побував боєць і в госпіталі в Кримському. Але довго там не затримався, всього одну добу, бо в їхній батареї лише він умів користуватись бусоллю і, каже, не міг кинути хлопців напризволяще, наражати на небезпеку. Тим більше, знав, що бої не вщухають, тому мусив бути з побратимами.
Пам’ятним на все життя для Олександра залишився такий випадок:
— Було це якраз 15 серпня 2015 року. Нас «сєпари» по рації викликали на гаубичну дуель, хотіли показати, які вони сильні. Прийняли «запрошення», хоча, самі розумієте, ризиків вистачало. Подробиці не згадую… — колишній солдат на хвилину замовкає. — В результаті ми їхні дві гаубиці спалили. А вони перехресним вогнем із «Градів» накрили одну нашу. На щастя, без людей.
Потім ремонтували техніку в Очеретино, чекали нових наказів. А через три тижні майже весь батальйон демобілізували.
«Мої дідусь і бабуся теж воювали за Україну»
— На війні багато чого зрозумів, — міркує мій співрозмовник. — Адже люди по–справжньому пізнаються у важкі моменти. Але не вірте, що там воюють наші хлопці зі страху чи примусу. Вони — патріоти, захищають свою землю і не пустили сюди ворога. Знаю добре, що 90 відсотків моїх побратимів готові були відмовитися від «дембеля». Але за умови, що будемо йти в наступ, щоб врешті перемогти агресора. Бо так багато незрозумілих моментів. Інколи здається, що всіма процесами в так званому АТО керують політикани, яким вигідно, аби воєнні дії продовжувалися…
— Олександре, звідки у вас такі патріотичні почуття? І як батьки, родина поставилися до вашої готовності в будь–який момент узяти до рук зброю, щоб боронити рідну землю?
— Напевно, від бабусі по маминій лінії Ніни Стельмащук. Вона жила в селі Ревушки Турійського району, поряд з урочищем Вовчак — колискою УПА. Отож не раз розповідала, як допомагала тим повстанцям — набивала патрони, носила їжу, прала. До речі, в УПА служив і мій дід Федір. Батьків, на жаль, у мене вже немає. Тішуся сім’єю — з дружиною Оленою виховуємо двох доньок і чекаємо на синочка.
…Непросто було діждатися Олександра його родині. Тим більше, що дзвінки від нього надходили нечасто. Чоловік каже, що на те були причини. По–перше, задля безпеки поменше користувалися мобільними телефонами, бо ворожі безпілотники легко могли «вичислити» місця дислокації, і тоді починали гатити. По–друге, тривалий час не було навіть де підзарядити телефони. А коли волонтери привезли установку, то поспішали під’єднати до неї рацію. Про особисте мало думали, обмовився Олександр. Раз на тиждень зв’язувалися з рідними, казали, що у нас все нормально — і до служби.
Тепер усі ці моменти згадують із побратимами, гордяться, що місцеві їх називали бандерівцями — на їхніх машинах завжди майоріли два прапори — синьо–жовтий і чорно–червоний…
Олександр Козирєв нагороджений бойовими медалями. Його відважну позицію також оцінили в колективі ПрАТ «Західна промислова група», де працює вчорашній солдат на будівельних роботах разом зі своєю бригадою. Допомагали, коли був там, на Сході, підтримують і тепер, у мирному житті. Бо вважають, що такі люди мають бути «золотим фондом» нашої країни, яка обов’язково стане цивілізованою і процвітаючою.
