Упала з висоти 5 кілометрів і… вижила

Нещодавно Борис Віталійович став героєм сторінки «Квіткова підкова». Ми розповіли читачам про вирощені ним колекції тюльпанів і кактусів. Під час нашого спілкування колишній військовий лікар пообіцяв при нагоді оповісти історію про те, як йому довелося надавати першу медичну допомогу жінці, яка після авіакатастрофи упала з висоти понад п'ять тисяч метрів і… вижила. Випадок і справді видавався неймовірним. Уява намалювала понівечене скривавлене тіло посеред тайги. Але навіть найбурхливішій уяві іноді важко змагатися з реальністю. У цьому довелося переконатися, знову напросившись у гості до Бориса Віталійовича. Цього разу ми зустрілись у його робочому кабінеті. І я ще раз отримала нагоду подивуватися й по-доброму позаздрити дивовижній універсальності, якою Бог наділив цього звичайного на вигляд чоловіка. Тож спробую зобразити цю історію очима очевидця й учасника…

Валентина ШТИНЬКО

 

Трагічний політ у спалахах блискавиць
…Після закінчення військово-медичного факультету я провів відпустку вдома й наприкінці липня 1981 року відбув у свою частину, яка розташовувалася в Іркутську. Штабу повітряної армії, який там знаходився, підпорядковувалися полки й дивізії, розкидані від Новосибірська і до Спаська Дальнього. Мене скерували в Амурську область, куди ще дві з половиною доби добирався поїздом. Якось так складалося в моїй долі: після Львова Саратов здавався дірою, а після Іркутська Амурська область, гарнізон у Завітинську, станція Завітая, — справжній край світу. Це такий населений пункт, у якому на той час проживало 10 тисяч місцевого населення і 20 тисяч військових.

Не забувайте пристібатися ні в літаку, ні в автомобілі. Це неодмінна умова для того, щоб стати героєм майже неймовірної історії.

Я, лікар авіаційного полку, прибув на місце служби на початку серпня, а через два тижні, 24 серпня, саме на мій день народження, у дивізії розпочалися масштабні навчання. Полігон — за кількасот кілометрів, тож туди було відправлено літак Ту-16К, який мав розвідати погоду, швидкість вітру — словом, усе, що могло вплинути на якість бомбометання. Але через кілька хвилин після зльоту літак зник із радарів. Майже одночасно зник з екранів і пасажирський АН-24, який вилетів із Благовєщенська. У цю пору року там дуже часті грози, сильні зливи. Взагалі-то пасажирські літаки не літають на тих ешелонах, де військові. Чи то не спрацювали диспетчерські служби, чи обидва борти обходили грозу… На висоті 5200 метрів літаки зіткнулися. Тіла й уламки падали довго…
Негайно на місце катастрофи послали пошуковий літак і групу. У тайгу відправили не менше 500 офіцерів і прапорщиків. Комісію з розслідування очолив маршал авіації з Москви. У парашутно-десантну групу завжди входив лікар, а я тоді ще не стрибав із парашутом… Усім видали табельну зброю, а мені як новачкові не дісталося. Начальник парашутно-десантної служби вручив сигнальний патрон, оце і все. А далі процедура проста: вся ця бригада шикується ланцюгом на межі видимості, а в тайзі це 3—4 метри, і вперед. Рацій на всіх не вистачило, тож спілкуватися домовилися за допомогою пістолета: один постріл – знайшов залізяку, два – труп, три – загубився. Досі дивуюся, як тоді один одного не перестріляли. Адже знаючи, що в тайзі доведеться ночувати, набрали «зігріваючого», по ходу полювали на зайців, козуль, що траплялося… А шукали не людей, було ж зрозуміло, що в такій ситуації ніхто не вижив, шукали найперше секретне обладнання з нашого літака, яке відповідало за наведення і пуск ракет.

У сорочці народилась лише дівчина-студентка
На третій день пошуків на зв’язок виходять цивільні й повідомляють, що за 5—6 кілометрів від уламків літака знайшли… живого пасажира! Точніше — пасажирку… До найближчого населеного пункту – 80 кілометрів, на весь ліс лікар я один, тож за мною вислали вертоліт. Хлопці-афганці посадили його віртуозно, вони свою справу знали, а ось там, де знайшли пасажирку, сісти взагалі не було де. Довелося терміново розчищати дерева і сідали ми між соснами, як у колодязь.
До вертольота дівчину, на вигляд їй було років 20, доставили на ношах. Я її оглянув і… не виявив жодних переломів чи поранень. Лише кілька синців, виснаження і депресивно-стресовий стан.
Як з’ясувалося, молода жінка-студентка Лариса Савицька нещодавно вийшла заміж, і вони з чоловіком летіли з Благовєщенська у Приморський край. Загинули 33 пасажири і 5 членів екіпажу, всі, крім неї. Доставили нашу потерпілу до райлікарні, де вже приготували реанімаційну палату, а сісти нема де.
І знову вищий клас показали пілоти-афганці, посадивши вертоліт прямо на клумбу перед головним корпусом. Я розповів лікареві, що жодного перелому не виявив, незабаром це підтвердив і рентген. (Хоча вже у 2000-ні роки російські журналісти писали, що жінка отримала численні переломи, однак їй не дали інвалідності. Пізніше нібито Ларису паралізувало. Але через 5 років вона змогла народити сина. — Ред.).
Запитуєте, як таке може бути? Назвіть це долею, Божим провидінням. А якщо чисто технічно — жінка опинилася в тому місці, де досить великий шматок обшивки фюзеляжу з кріслами гальмував швидкість падіння, верхівки дерев зм’якшили удар, плюс напівболотиста місцевість. Ті тіла, які ми потім знаходили, на 50—60 сантиметрів повходили в землю. Щоправда, сама врятована розповідала, що в момент удару вона була в проході й запов-зла під крісло, але то, мабуть, від шоку в неї сплуталася пам’ять. Адже швидкість була не менше 450 кілометрів. І вона мусила бути пристебнута. Ще три дні після авіакатастрофи жінка провела в тайзі, тоді вродили лохини, тож було чим втамувати голод.
Люди гинули досить часто, але тоді про це ніхто не писав. У мирний час за 6 років служби довелося похоронити 17 чоловік, це багато. Була така традиція — офіцери скидалися по 5, прапорщики по 3 карбованці й допомагали родинам загиблих. Виходила солідна сума – кілька тисяч. Пригадую, надали допомогу й тій жінці. А в тому розвідувальному літаку, де також загинув увесь екіпаж — командир — капітан чи майор Харитонов, помічник командира корабля — льотчик, два штурмани, повітряний стрілець-радист і командир вогневих установок (КОУ), останній був земляком на прізвище Захарчук, здається, із Костополя Рівненської області. І служити йому залишалося зовсім мало.
Раніше я не мав права про це розповідати навіть рідним, бо то була секретна інформація. Тому багато деталей призабулося. Коли вже повернувся додому, десь у 1990–х роках про цю історію писала газета «Комсомольская правда», тоді й розворушила спогади. Лариса Савицька була внесена в російське видання «Книги рекордів Гіннесса» — як людина, що вижила при падінні з найбільшої висоти. Вона стала героїнею багатьох телешоу. Однак, як стверджує Вікіпедія, Лариса Савицька померла 2013-го у віці 52 роки…

***
…Я дуже шкодувала, що цього разу поговорити про життя-буття з головою районної ради не випадало, до кабінету раз по раз зазирали відвідувачі, хоча робочий день уже добігав кінця, а мій співрозмовник мав трохи стомлений вигляд. Та все ж Борис Віталійович встиг переконати, що переді мною людина, начисто позбавлена забобонів і упереджень (на календарі було 13-те число), і з гумором розповів про автоаварію, в яку потрапив 2 березня нинішнього року дорогою на роботу. В лісі під Холопичами на дорозі була ожеледиця, і машину скинуло в кювет. Урятував ремінь безпеки.
Мабуть, коли вийшов із авто, скидався на героя американського фільму про Джеймса Бонда — у костюмі, при краватці, адже їхав на сесію районної ради. Але сесію того дня таки провів, — усміхається щиро. І насамкінець дає слушну пораду: — Не забувайте пристібатися ні в літаку, ні в автомобілі. Це неодмінна умова для того, щоб стати героєм майже неймовірної історії.

Такою 20-літня Лариса поїхала зі своїм чоловіком у весільну подорож.

Колишній військовий лікар раніше нікому не розповідав про цей випадок, адже він пов’язаний із засекреченою інформацією.