А ви не хочете попрацювати на току?
Для нас, сільських дітей 1970–1980-х років, літні канікули були дещо інакшими, ніж у теперішньої малечі. Вони асоціювалися з випасанням корови, прополюванням буряків, збором вишень (для себе і на продаж – у селі були пункти прийому цих ягід) тощо. А ще кожен із нас мріяв потрапити на… роботу. Може, комусь видасться дивним, але з четвертого(!) класу діти могли справді заробляти в колгоспі. А обліковець, як і належить, фіксував трудодні. Старшокласники записувалися на позмінку на тік і на збирання врожаю. Там непросто – спека, пил, швидкий темп, але бажання мати власні гроші, на які придбаєш те, що подобається, брали верх над усім
Алла ЛІСОВА,
редактор відділу економіки
газети «Волинь–нова»
Пригадую, як приблизно років з десяти я за завданням тата, котрий працював агрономом–насіннєзнавцем у колгоспі, щоліта збирала бригаду із 7–10 хлопців і дівчат для обробітку дослідних ділянок, написання табличок, які в ту пору служили за так званий паспорт поля. Потім тато «закривав» нам наряди, й ми з нетерпінням чекали визначеного дня місяця, аби піти до каси й отримати чесно зароблені гроші. Яке це було щастя! Тоді ми могли у неділю поїхати із сусіднього села (до нашого автобус не курсував) до Нововолинська на морозиво, а заодно зайти в «Кулінарію» і випити омріяного прохолодного коктейлю із заварним тістечком, щедро политим шоколадом. Це була вершина нашого відпочинку! А якщо вдалося на День шахтаря політати «кукурузником» АН-2 над містом – вважай, ти найкрутіший із ровесників. Але найголовніше було попереду. Це той момент, коли тобі на урочистій шкільній лінійці під аплодисменти присутніх голова колгоспу, його заступник чи парторг вручав грамоту і цінний подарунок.
Теперішніх школярів таким не заманиш. За невеликим винятком, літні канікули проходять у них безтурботно. Головне заняття – сидіти в комп’ютері чи телефоні та грати в ігри, передивлятися соцмережі, лише інколи поганяти з футбольним м’ячем або тенісними ракетками. Можна ще піти погуляти (дуже не люблю цього слова, яке, за колишнім трактуванням, несе в собі непристойний зміст), випити з друзями кави… У кого є можливість і бажання – на тиждень–два вирушить із батьками на море, озеро або у табір.
На перший погляд, це нормально. Нехай діти відпочинуть від напруженого ритму життя, від насиченої навчальної програми та гуртків. Якщо чесно, то залучення дітвори, особливо під час навчального процесу, до сільгоспробіт – це справді був «перегин». Але і в цьому випадку, очевидно, ми не знайшли золотої середини. А тепер починаємо пожинати гіркі плоди.
Якось під час розмови з директором одного із солідних підприємств, де хороша зарплата, гарантований соціальний пакет, почула, що в них не вистачає і робітників, і працівників середньої ланки. Якщо й зголошуються охочі, то через кілька днів виявляється, що далеко не всі з них справляються з обов’язками. Тож їх розраховують або вони самі пишуть заяву на звільнення. Довелося зіткнутися з прикрим випадком, коли в одному з прикордонних населених пунктів проблемно було знайти начальника відділення поштового зв’язку й листонош. Звичайно, у цій сфері працювати важко. Але кому зараз легко?
Країну охопив синдром швидкого й відносно легкого заробляння на хліб і до хліба. Особливо це помітно в тих селах і містах, де поширений популярний «сигаретний» бізнес. Навіщо ходити щодня на роботу, нести відповідальність, якщо можна за кілька рейсів у Польщу мати значно більші гроші? І навіть якщо інколи «пролетиш» на якусь суму, то наступного разу її «відіб’єш». До того ж частенько серед таких вояжерів є люди, котрі зареєстровані як безробітні, отримують соціальну допомогу.
Директор Нововолинського центру зайнятості Ігор Кантор цілком розділяє ці тривоги й каже, що їхня установа щодня пропонує 140(!) вакансій. Найбільше потрібно верстатників, ливарників, бухгалтерів, менеджерів, експедиторів, швачок – і цей список можна продовжувати. Якщо раніше на якусь більш-менш пристойну посаду влаштовувалися лише «по блату», то тепер просять «по блату» допомогти знайти відповідальну і знаючу людину. Негативну роль тут, безумовно, зіграло й те, що середня зарплата українця, не кажучи вже про пенсію, далека від європейських. За рівнем забезпеченості на душу населення ми пасемо задніх. А в той час депутати–урядовці–управлінці узаконили собі такі місячні зарплати, які звичайна людина й за 10 літ не отримає. Це породжує не лише осуд та невдоволення, а й явне небажання за мізерну платню ходити на роботу.
І на завершення – трохи оптимізму. Мій 16-річний племінник в одному із сіл Горохівщини вже третій рік поспіль значну частину літа проводить на току сільгосппідприємства. Каже, що важко, але подобається працювати біля зерна, гордиться, якщо ставлять на більш відповідальну ділянку – значить, довіряють, і почувається майже дорослим, бо до сімейного бюджету додаються зароблені ним кошти. Йому на лінійках ніхто не вручає жодних грамот, але це для нього не має значення. То, може, не все ще у нас втрачено?
