Як би то так провести реформи, щоб… нічого не поміняти?

…ранковими сюрпризами пішохідної луцької вулиці
Моя дорога в редакцію пролягає бруківкою Лесі Українки. Час від часу доводиться крокувати нею на світанку, коли місто тільки прокидається і звуки ще не злились в один міський шум-гам, а кожен чути окремо. Гарна пора, щоб роззирнутися навсібіч. У цей час дорога на роботу стає не просто пересуванням з пункту А до пункту Б, а маленькою цікавою пригодою.

Останні три роки – війна, економічний обвал, інфляція… Але кошти на двори і дороги раптом знайшлись. І це ще раз підтверджує думку: Україна – не бідна, вона просто розграбована. І якщо хоч трохи менше красти, то грошей вистачить на все.

Вулиця Лесі невеличка, тому важко повірити, що ще зовсім недавно, як кажуть старожили, тут ходили рейсові автобуси, були зупинки громадського транспорту. Певно, про це тепер розповідають туристам екскурсоводи. Не знаю, чи згадують щось і про тутешні деякі балкони, але вони точно того варті. Придивіться: їхнє коване вишукане мереживо прикрасило б і будь-яку столицю. Сучасні ковалі та художники мають чудовий взірець від своїх попередників. І добре, що теперішні хазяї не пішли за українською модою і не зробили псевдоєвроремонту, а залишили все, як було.

А ось – медичний коледж. І дві меморіальні дошки на його стіні… Тут хотів би згадати про одну зі своїх улюблених книг – повість лауреата Шевченківської премії Анатолія Дімарова «Прожити і розповісти». Дімаров у післявоєнні роки працював у редакції нашої газети. І у книзі він згадує один із зимових днів 1945 року, коли на площі біля теперішнього медколеджу при-вселюдно страчували двох бійців УПА – Антона Мельничука та В’ячеслава Новосада. Дивитись на це енкаведисти зігнали усіх, хто був на базарі. В’ячеслава Новосада вішали тричі – рвалась петля, яку накинули йому на шию. Люди вже почали вигукувати, що його сам Бог милує, але московські «визволителі» таки закінчили свою чорну справу. Повстанці помирали зі словами: «Слава Україні!» Тепер на місці страти – меморіальна дошка.
А минулого року поруч із нею повісили ще одну – випускникові коледжу Олександру Сивому, який загинув на Донбасі. Він служив у батальйоні «Світязь» і не вийшов з Іловайського котла.
«Ні, не міг так померти бандит і грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те…» – так описав свої почуття східняк Анатолій Дімаров після страти упівців. На жаль, аж тепер, коли українці знову платять життями своїх найкращих синів за право бути собою, багато хто починає розуміти, що ворог у нас – і далі той самий…
Але життя таке, що і печаль, і радість, і прості буденні клопоти ходять поруч. Як писав Олександр Олесь, «з журбою радість обнялась…» От і біля Центру надання адмінпослуг, незважаючи на ранню пору, уже шикуються охочі отримати біометричні паспорти. Черга, до слова, не меншає з часу отримання Україною безвізового режиму з Євросоюзом. Іду і міркую: усі ці люди одразу ж вирушать на Захід чи роблять документ «на потім»? А заодно хвалю себе, що встиг виготовити паспорт ще до оголошення безвізу, коли не було черг. Щоправда, документ і досі лежить із чистими листками, а кава десь у Кракові ще так і чекає.
Зате від луцької – неможливо втекти навіть у цю ранішню пору. Тепер кави взагалі важко уникнути – скуштувати її пропонують на кожному кроці. Навіть он бронзовий Кость Шишко, і той із чашкою стоїть. А тут ще й закликають: «Любіть ранок – заходьте на каву!» І… запашний напій таки перемагає. Завертаю. Мене проводжає поглядом бронзовий Швейк з натертим до блиску носом – «щоб бажання збувались» (і теж, виявляється з посудиною для пиття в руці!). Але Швейк – то вже зовсім інша історія. Для нового ранку. Ранку, що його «робить» вулиця Лесі Українки.

…новими дорогами у час війни
Роками у моєму луцькому дворі стояла велика калюжа, яка не завжди висихала і в найбільшу спеку. Після грейдування вона пропадала лише на два–три тижні, а потім неодмінно з’являлася знову. Тож коли вирушав до батьків на Львівщину, ями супроводжували мене постійно, починаючи від луцької квартири. Адже далі доводилось їхати не тільки сумно відомою «вбитою» дорогою Луцьк – Львів (особливо на її галицькій частині), а й «супервбитою» дорогою Радехів – Червоноград. Хто нею не пересувався, уявити не може емоцій тих, хто мав таке «щастя». Коли через аварійність шляху автобуси перестали курсувати між 70-тисячним Червоноградом та райцентрами Броди і Радехів, десятки тисяч людей опинились фактично відрізаними від світу. То була без перебільшення гуманітарна катастрофа місцевого масштабу. За 70 кілометрів у Львові проходило Євро-2012 на новому стадіоні, а шмат землі в центрі Європи перетворився на острів!
… І ось довгождана радість: 4 серпня урочисто відкрили трасу Луцьк – Львів. На дорозі Броди–Червоноград ще минулого року святкову стрічку перерізав Порошенко, на ній тепер можна проводити «Формулу-1» – така рівна. Уже другий рік, як капітально відремонтована не тільки територія біля будинку в Луцьку, а й цілий мікрорайон. Думаю, що вже десь третина, якщо не половина луцьких дворів мають новий асфальт. І я не можу повірити й натішитись: подорож на малу батьківщину більше не схожа на пекло. Дорога гарна, хоч яйцем покоти.
Останні три роки – війна, економічний обвал, інфляція… Але кошти на двори і дороги раптом знайшлись. І це ще раз підтверджує думку: Україна – не бідна, вона просто розграбована. І якщо хоч трохи менше красти, то грошей вистачить на все.

… ганебним цирком у Верховній Раді
Як ви собі уявляєте «пересічного» народного депутата? Не думаю, що таким, як, на-
приклад, волинський лікар та інтелектуал Володимир Карпук, який один із небагатьох пішов у бійку з бойовиками-депутатами від Партії регіонів, коли у парламенті приймали Харківські угоди. Типовий депутат, швидше за все, уявляється таким, як Борислав Розенблат – розповнілий дядько, який під шансон та закусочку розказує Каті, чи як там її, куди треба нести хабарі за бурштин. А потім схожі на нього «рішали» не соромляться перед усією країною «рішати» – позбавляти розен-
блатів недоторканності чи ні.
Отакий «цвіт нації» після стількох жертв на Майдані та війні, на жаль, приймає у нас закони. І зайве ставити запитання, чи треба цьому «бурштиновому королю» щось змінювати?
Але будьмо чесними: нічого не хочеться міняти і звичайним старателям. А якщо що – можуть перекрити дорогу. Словом, в Україні складається цікава ситуація: як би то так провести реформи, щоб нікого не зачепити і нічого не поміняти?
Та все ж, вважаю, зміни по-трохи просуваються. Щоб з’явилися заасфальтовані двори у Луцьку, треба було нашкребти у Раді голосів таких-от – іронія долі! – розенблатів і дати старт децентралізації. А її я вважаю однією з ключових реформ і такою, де вже помітні позитивні зміни. Хоч це не заважає мати зараз найбільші рейтинги політичній силі Юлії Тимошенко, яка… децентралізацію вважає погибеллю для села! Про колишніх регіоналів, які теж мають чималий рейтинг, тільки під іншими політичними назвами, й говорити не хочеться. Це відверта п’ята колона.
Словом, дивишся на цей цирк із хабарників, популістів, авантюристів та зрадників і ловиш себе на думці, що ми ще непогано рухаємося з такими «діячами»…
Але віднедавна не покидає відчуття, що ось-ось цей скрипучий віз реформ зупиниться остаточно. Особливо після гидотного шоу зі зняттям недоторканності і рішенням депутатів іти на канікули, а ряд важливих «гарячих» законів відкласти на осінь.
Деякі експерти взагалі кажуть, що осінь – останній період на реформи. Бо потім усі вже думатимуть про вибори і стануть наввипередки обіцяти золоті гори з гречкою.
От і побачимо. Залишилось дочекатися вересня.