Одна половинка її серця — в Луцьку, інша — в окупованому Донецьку

Людмила ВЛАСЮК

«Дякую тим, хто навчив оживляти в руках архітектуру»
— Малювання з натури приносить мені щастя, — каже пані Мирослава. — Ще проживаючи у Донецьку, організувала виставку робіт «Життя в міграції», куди увійшли архітектурні колажі Луцька, Донецька, Львова. Нині завершила новий цикл графічних малюнків, присвячених рідному місту. Надихнули мене і далі працювати у цьому напрямку в управлінні туризму Луцької міської ради. Із моїх робіт вони навіть випустили настільний календар. Продовжую малювати, хочу спробувати аквареллю, крім того, ще займаюсь невеликими проектами. У місті є дві мої архітектурні роботи — це пам’ятні знаки до давніх єврейських захоронень: один (XVI–XIX ст.) розміщений біля дитячої спортивної школи, другий (XIX ст.) — біля поштового відділення №10 на проспекті Волі.

« У 2005-му на центральній площі Донецька почали збирати підписи за «советскую» республіку. Ми це бачили, переглядалися і вважали, що то все несерйозно. Підтримали таку ініціативу всього 167 людей. Але це був тільки початок.»

З великим трепетом Мирослава Шундерук розповідає про навчальний заклад, з якого пролягла її стежина у світ мистецтва, —  Луцьку художню школу, яку очолював Петро Сензюк. Якось учителька на уроці сказала: «Діти, хто добре намалює цей натюрморт, того ми будемо рекомендувати в художню школу».
— Я захопилася ідеєю, але мене брали сумніви, що нічого не вдасться, — пригадує жінка. — Коли прийшов лист із рекомендацією до навчання в Луцькій художній школі, моєму щастю не було меж. Обережно тримаючи, немов порцелянову вазу, занесла його батькові (мама померла, коли мені було сім років). Тато хоч і мав схильність до малювання, однак хотів, щоб я стала медиком. Викладачі художньої школи справді давали дітям сильні знання. Я мала змогу це порівняти, коли вступила на архітектурний факультет до Національного університету «Львівська політехніка». З нашого випуску вийшло вісім архітекторів, декілька художників–графіків, тому велика вдячність тим людям, які допомогли мені зрозуміти світ мистецтва і знайти в ньому свою дорогу.

«Бандеры — это нация такая?»
У Донецьк пані Мирослава потрапила за направленням, як і чимало її однокурсників. Однак згодом усі вони повернулись у рідні краї, а вона залишилася, вийшла заміж. Її обранець — харків’янин, фізик–теоретик Валентин Гохфельд. Працювала у проектних інститутах. На Донбасі архітекторів не випускали, тому запрошували спеціалістів з усієї України.
— Перша моя робота — комплекс фізико–технічного інституту, де й познайомилася зі своїм чоловіком, — розповідає Мирослава Шундерук. — Розробляла декілька корпусів, як співавтор проекту. Валентин був інтелектуалом, людиною особливою. Щоправда, вихідцям з інших регіонів у Донецьку доводилося непросто. Там насаджувався певний тип мислення, поведінки — відчувалася своєрідна неволя. Тому ми жили закритим життям: збирались у гуртожитській кімнаті в колі друзів та спілкувались на теми, які нас цікавили. Інакше — неможливо. Лише в останні роки перед війною стали помітними певні зміни: можна було зайти в установу, говорити рідною мовою — і на тебе «чортом» не дивилися. У 2005–му на центральній площі Донецька почали збирати підписи за «советскую» республіку. Ми це бачили, переглядалися і вважали, що то все несерйозно. Підтримали таку ініціативу всього 167 людей. Але це був тільки початок.
Мирослава Шундерук наголошує, що мовний бар’єр на Сході існує, і насправді дуже важливо, якою мовою розмовляти.
— За рік після мене в інститут приїхав науковець із Полтавщини, — розповідає жінка. — Він погано знав російську, перекручував і нівечив слова. В архітектурному відділі йому сказали: «Говори по–украински, мы тебя поймем». Одного разу приходжу на роботу, а в нього на обличчі — синці. Всі мовчать, лише колега–китаянка пояснила: «Николай пострадал за родной язык. Его закрыли в туалете и втроем избивали, спрашивая: будешь разговаривать на бандеровском языке?» Після цього він записався на курси карате. А ще якось мене запитала колега: «А бандеры — это нация такая?»

«Єдина надія — на Бога, коли живеш під обстрілами»
По смерті чоловіка (його не стало у 2010 році) Мирослава Шундерук вирішила видати пам’ятну книгу про їхнє спільне життя «Графіка. Валентин Гохфельд». Її праця вилилася у двотомний альбом тиражем 40 примірників, куди увійшли 1600 різноманітних графічних малюнків Валентина Мусійовича.
– 4 березня 2014 року Віктор Янукович попросив ввести війська в Україну, а 6 березня я з друкарні забрала альбоми і почала терміново розсилати друзям по світу, навіть у Гонолулу, — розповідає волинянка. — Два екземпляри вирішила відправити поштою в підконтрольну Україну. Пересилка обійшлася у подвійну плату: за те, що вивезуть з окупованої території, і окремо — за доставку до місця призначення. Коли показала книги, працівниця відділення зв’язку враз пополотніла. Виявляється, її налякав підпис українською мовою з присвятою друзям.
— У червні 2014–го почалися обстріли Донецька, українські війська уже стояли в центрі міста, однак наша влада незрозуміло з яких причин — повернула їх назад, — продовжує пані Мирослава. — Жити в у мовах окупації було неможливо, але мене тримало те, що там похований мій чоловік. Багатомільйонне місто стало безлюдним: якось іду вулицею одна–однісінька, від краю до краю — ні автомобілів, ні людей. Залишаючи Донецьк, я знала, що туди ще повернуся. До Києва добиралася потягом. Все було наче у кінофільмі. Вокзал нагадував мурашник: хтось вивозив тварин, хтось — музичні інструменти. Пам’ятаю, як тягнули по вагону контрабас. Деякий час іще їздили рейсові маршрутки, а після обстрілу автобусної зупинки, в результаті якого загинуло більше десяти людей, місто стало відірваним від світу.
Пані Мирослава не може стверджувати, що три роки тому повернулася до Луцька назавжди, адже частинку своєї душі вона залишила там, де похований її чоловік, де прожила чотири десятиліття.
— Востаннє була в Донецьку у квітні, — розповідає жінка. — Морально і фізично їхати туди дуже тяжко. Переходиш через блокпости навантажений, довго чекаєш перевірки паспортів і окремо — чемоданів. Під вітром, снігом, дощем годинами доводиться стояти просто в степу. Часом приїжджаєш, а блокпост не працює, адже там живі люди і вони не витримують без відпочинку. Якось ми прибули о 5–й годині, а пропускати почали лише о 7–й. Поки чекала своєї черги, нарахувала 15 вибухів. А якось блокпост обстрілювали — понад сотню чоловік лежало ницьма на землі. Війна, ви знаєте… Там не поговориш, нічого не запитаєш, нічого не доб’єшся. Просто чекаєш і надієшся на Бога.
Ось так вона і живе: одна половинка її тут, а друга там, де ллється кров і розриваються снаряди…

«Та земля подарувала мені справжню любов, яка й сьогодні дає крила для творчості»
Пані Мирослава часто повторює, що їй болить серце, коли вона бачить зруйновані пам’ятки архітектури, безкультур’я та байдужість.
— У мене бачення архітектора, хвилює занехаяність, занедбаність міста, — розмірковує жінка. — Маємо два історично цінні об’єкти — синагогу та училище культури, які зараз просто в жалюгідному стані. На жаль, ніяк не знайдеться господар, який би, наприклад, у синагозі відкрив виставкову залу, або ж там доречно проводити якісь музичні заходи. А ще маю мрію — розвинути водний туризм. Навіть розробила невелику концепцію ландшафтно–архітектурної організації південно–східної частини міста. Луцьк весь розташований на воді. Пам’ятаю, у роки мого дитинства тут були прогулянкові катери, промисловий порт. Нині все занехаяне. Якби вдалося відновити, зробити сучасні водні атракціони, можна було б приваблювати туристів не лише в історичну частину міста, а й для відпочинку.
Люблю Луцьк за древність, за унікальну архітектурну цінність, а Донецьк пам’ятаю. Там залишився мій дім, могила найріднішої людини. Я не жалкую, що стільки років прожила на цій землі. Вона подарувала мені справжню любов, яка й сьогодні дає крила для творчості.

Переселенка з Донбасу не полишає творчість і сьогодні.

Деякі графічні малюнки архітектора стали окрасою настільного календаря.

Мирослава Шундерук завершила серію робіт, присвячених древньому Лучеську.