У педіатра Ніни Гуцуляк — 58 років лікарського стажу

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

 

 

 

 

На перше робоче місце летіли літаком
Молоді лікарі Богдан і Ніна Гуцуляки приїхали на Волинь у 1959 році. У той час таке призначення сприймалося як заслання. Відмінниця Ніна могла б і на краще місце розраховувати, але, як юна декабристка, сказала: «Куди пошлють чоловіка, туди і я». Інтернатури випускники тоді не проходили, відразу на руки видавали тільки червоні дипломи, то ж главі їхньої студентської сім'ї, щоб одержати документ про вищу освіту, треба було кілька років відпрацювати десь у глибинці.

 

 

 

Інфекційне відділення було завалене хворими на дифтерію. У колишній конюшні облаштували ізолятор, бо не було куди класти пацієнтів. Переважно це були діти, які задихалися, бо фібринозна плівка перекривала гортань.

 

 

— Чула, що колись у Камінь–Каширський приїжджали виступати знамениті Тарапунька і Штепсель і назвали цей район краєм світу. Ми ж опинилися на 60 кілометрів далі. В облздороввідділі спочатку обіцяли скерувати нас у Маневичі. Знайшли карту, подивилися, що туди є дорога, і дали згоду. Вранці прийшли з валізками за паперами, а нам кажуть: «Полетите у Любешів, це — селище міського типу, є водогін, каналізація, все, що треба для життя». Карти під руками не було, то ми й не сперечалися. Коли прибули в лікарню, я оглянулася довкола й питаю: «А як звідси до міста добираєтесь?» Мені пояснили, що ті три вулички, які тягнуться поруч, то і є місто, й відразу повели до хворих. Побачене у відділеннях так шокувало, що ми ні про що більше й не заїкалися, — зізнається Ніна Михайлівна.

 

 

Коли тепер батьки її маленьких пацієнтів сумніваються, чи потрібно робити дітям щеплення, пані Ніна знає, як їх переконати. Достатньо одного спогаду–картинки із пережитого.
«Інфекційне відділення було завалене хворими на дифтерію. У колишній конюшні облаштували ізолятор, бо не було куди класти пацієнтів. Переважно це були діти, які задихалися, бо фібринозна плівка перекривала гортань. Стогін, плач, сморід. На тумбочці на видному місці лежали інструменти для проведення трахеотомії. Ось маленька дівчинка стала синіти. Гукнули лікаря із санстанції, бо іншого не було, вона прибігла, шарнула без усякого знечулення скальпелем по шийці, кров бризнула аж на стелю. У розтин трахеї вставили трубочку — і дихання відновилося. Хворих було стільки, що персонал не встигав наглядати за ними. Уночі те дитя витягнуло трубку й задихнулося. Щодня привозили у вкрай важкому стані маленьких смертників, яких було неможливо врятувати».
У 24 роки Богдан Филимонович Гуцуляк став головним лікарем Любешівської райлікарні й «універсальним» хірургом. Кадровий голод, відсутність спеціалістів змушували на ходу опановувати теорію і практику лікування найрізноманітніших патологій. Ніна Михайлівна спочатку завідувала інфекційним відділенням, адже на Поліссі у той час лютували тиф, волинська лихоманка, дизентерія, туляремія, короста й багато інших недуг. А через кілька років перекваліфікувалася на педіатра, бо її душа завжди боліла за нужденну і хвору малечу.

 

 

Чому призабуті хвороби повертаються через півстоліття?
У Любешівському районі Гуцуляки відпрацювали 6 років — удвічі довше, ніж вимагалося. Ніна Михайлівна родом із Корця, що на Рівненщині, Богдан Филимонович — уродженець Прикарпаття. Здавалося, ніщо не тримало їх на Поліссі, але залишити місцевий люд без медичної допомоги совість не дозволяла. Наша співрозмовниця досі вдячна авторитетним волинським фахівцям, які працювали на той час в обласній лікарні, але навідували молодих колег, ділились досвідом, навчали.

 

 

 

Колись на Поліссі малечі соку з моркви чи яблук не давали, бо там люди не мали садків і багатьох овочів не вирощували. А тепер мами лінуються вдома натуральний сік приготувати, купують сурогати. Ще більший гріх, коли на свій розсуд лікують дітей сильнодіючими антибіотиками.

 

 

— Коли ми приїхали, показник дитячої смертності в районі становив 6 відсотків, тобто із ста дітей шестеро помирало, — згадує пані Ніна. — Завідувач облздороввідділу Лєвашко казав: «Як поліпшиться статистика, тоді я вас хоч до Луцька переведу». Їздили старим УАЗом селами, хуторами, виявляли дуже виснажених малюків з рахітом, коростою, кишковими інфекціями, забирали, щоб підлікувати, відгодувати. Тоді, у хрущовські часи, скрізь було важко, але на Поліссі, де єдина надія була на худібку та на жито, люди дуже бідували. Сім’ї багатодітні, голодних ротів багато, антисанітарія, тому й хворіли. Але через 6 років смертність дітей усе ж утричі знизилася.

 

 

Чиновник слова дотримав. Щоправда, до обласного центру подружжя молодих лікарів не рвалося, а от Ківерці їм відразу сподобалися. Сюди Гуцуляків запросили на роботу, і колектив районної лікарні став для них рідним. Тут вони побудували дім, виростили доньку і сина, здобули шану людей. Тут знайшов вічний спочинок Богдан Филимонович, хірург від Бога.
— Це був мій наставник, дуже талановитий лікар. І Ніна Михайлівна — гордість нашого колективу, має 58 років лікарського стажу, але працює так, що молодим треба вчитися. Торік узимку, коли був грип і дитяче відділення «орендувало» ще й додаткові палати, бо хворих навезли багато, зайшов сюди пізно увечері, а Ніна Михайлівна — на місці, «історії» пише і пацієнтів пильнує, — не скупився на добрі слова генеральний директор Ківерцівського територіального медичного об’єднання Михайло Слижук.
— У таких умовах, як тепер, працювати хочеться. Буває, що до важких дітей уночі викликають, але ж є під руками в лікарів і необхідне діагностичне обладнання, і реанімаційне відділення хороше, — каже на те Ніна Михайлівна.
У Ківерцях одними з перших зреагували на виклики часу й створили в лікарні окремий структурний підрозділ для надання невідкладної допомоги, який об'єднав приймальне, діагностичне і реанімаційне відділення. Кажуть, це відчутно вплинуло на оперативність і якість роботи медиків.
Дитяче відділення нинішньої пори не «перенаселене». Діагнози — типові на теперішній час. Ацетономічний синдром, бронхіт, алергія, гастрит. Але в інфекційному бувають і «екзотичніші», як, наприклад, вірус Коксакі чи призабутий уже кашлюк. Потерпає Ніна Михайлівна, щоб не було нинішньої осені клопоту із захворюваністю на кір, бо в багатьох областях ця серйозна інфекційна недуга вже встигла нагадати про себе.
— Біда в тому, що тепер в Україні маємо низький відсоток вакцинації дітей. Як нам вдалося справитися з епідеміями дифтерії, кору, інших хвороб у 1950—1960–ті роки? Наприклад, у Любешівському районі був тільки один чоловік, який відмовився від щеплення. Його всі знали. Населення масово вакцинували. І пізніше вже в Ківерцівському районі ми мали 96 відсотків щеплених дітей, що забезпечувало колективний імунітет. Тепер з цим проблема, в районі налічується до 800 «відмовників», та й у постачанні вакцин в останні роки були перебої, — зітхає найдосвідченіший педіатр Волині.
Шкодує дітвору, яка потрапляє на лікарняні ліжка через нездорове, «приправлене хімією» харчування, малорухливий спосіб життя, забруднене довкілля.
— Колись на Поліссі малечі соку з моркви чи яблук не давали, бо там люди не мали садків і багатьох овочів не вирощували. А тепер мами лінуються вдома натуральний сік приготувати, купують сурогати. Ще більший гріх, коли на свій розсуд лікують дітей сильнодіючими антибіотиками, завдаючи шкоди організму на все життя. У мене онук навчався і жив із своєю сім’єю якийсь час в Англії, там це недопустимо, — із вболіванням розповідає Ніна Михайлівна.
Вона — щаслива бабуся і прабабуся. А ще пані Ніна — відома на Ківерцівщині громадська діячка, 17 років була депутатом районної ради, очолювала «Просвіту», об’їздила з просвітницькими лекціями і з концертами усі села, стояла на обох Майданах у столиці… На дев’ятому десятку літ жінка енергійна й невтомна. Напевне, так Господь винагороджує людей за добрі справи й небайдужу вдачу.

 

 

 

 

Ті, кого Ніна Михайлівна лікувала у 1960-х, тепер приводять до неї своїх онуків.