ЄВГЕНІЯ ГОРОТЬ: `МАЮ МРІЮ – ВНУЧКУ БЛАГОСЛОВИТИ НА ШЛЮБ`

Завтра професор Волинського університету імені Лесі Українки, завідуюча кафедрою “Практики англійської мови” Євгенія Іванівна Гороть відзначатиме свій ювілей. Напередодні цієї пам’ятної події у її житті наш кореспондент зустрілася з Євгенією Іванівною і взяла інтерв’ю.

— Євгеніє Іванівно, наскільки мені відомо, все своє життя ви пов’язали з іноземною мовою. Як так вийшло?
— Часом, певно, не ми вибираємо долю, а доля вибирає нас. Вчилася я у звичайній сільській школі на Рівненщині. І під час навчання мала два захоплення — математика та німецька мова. Відверто кажучи, навіть мала вступати на фізико-математичний факультет. Але вчителі порадили таки серйозно зайнятися іноземною мовою.
— То, значить, ще у шкільні роки намітили собі дорогу на факультет германо-романських мов?
— Але спочатку мала намір вступати до Львівського університету імені Івана Франка. Та мені шепнула на вухо добра жінка з приймальної, що там конкурс дуже великий і що навряд у мене ця справа вийде. І треба, щоб так склалося, що у той момент там опинилася студентка тодішнього Луцького педінституту імені Лесі Українки. Це вона, мене, сільську дівчину, намовила вступати у педінститут.
— Ви, напевно, після його закінчення тут і залишилися працювати?
— Ні. Одержала направлення на вчительську роботу в Луцьку загальноосвітню школу № 7. А після двох років роботи в школі повернулася до педінституту, де мені дали знання з англійської, французької мов, та ще й німецьку не забувала, яку, без похвальби скажу, добре знала ще в школі. Пройшла конкурс, і стала працювати у вузі вже як викладач.
— І зразу, певно, вступили до аспірантури?
— Аспіранткою я стала вже у зрілому віці. Ще в студентські роки, тобто на другому курсі, вийшла заміж. Згодом, хоч уже, відверто скажу, й не сподівалася щастя материнства, Бог таки дав нам з чоловіком доньку. Тож треба було займатися нею. А вже потім про свої справи подумати.
— Хто ваш чоловік і де ви з ним познайомилися?
— Костянтина Горотя запримітила у студентські роки. Він був п’ятикурсником фізмату. І, зізнаюся, щось на мене довго не звертав уваги, хоч я намагалася якомога частіше потрапляти йому на очі. Не знаю, чим би все закінчилося, якби я не набралася сміливості та не запросила його на “білий” танець. Відтоді незабаром вже сорок літ виповниться, як у парі вальсуємо у мирі і злагоді. Чоловік працює в університеті на інженерній посаді.
— Донька, напевно, теж пішла вашою дорогою?
— На мою материнську радість, вона стала доцентом, захистила кандидатську дисертацію, нині працює разом зі мною на кафедрі. До речі, нас в університеті, можна сказати, ціла династія. Адже зять —Олександр Малімон — доцент кафедри “Здоров’я і фізична культура” університету.
— Певно, вже і внучці дорога уготовлена до університету?
— Вона ще маленька, нашій Анастасійці дев’ять років. Скажу вам по правді, є у мене мрія — благословити її до шлюбу. Коли часом кажу їй про це, то у відповідь чую: “Ну що ти, бабусю, вигадала”. А я сміюся і кажу їй, що хочу побачити її дорослою, щасливою.
— Мене якось попросили дістати підручник з англійської мови, назвавши прізвище автора – Гороть. А чи не ваш це підручник?
— Певно, про мій ішла мова, адже два підручники для студентів підготувала сама, ще два — у співавторстві з колегами. Приємно і те, що вони користуються попитом і вже є рекомендація Міністерства освіти і науки один з них перевидати. А ще, до речі, маю 60 наукових праць.
— Відверто кажучи, не сподівалася застати вас на кафедрі, адже мені сказали, що у вас відпустка ще не закінчилась.
— Воно то так, але нині якраз маю час для роботи над англо-українським навчальним словником. Я головний редактор цього словника. Разом зі мною працюють над ним мої колеги — кандидат філологічних наук нашого університету Еліна Коляда, моя дочка Леся Малімон, співпрацює з нами викладачка Острозької академії, моя колишня аспірантка Леся Котюк. Маємо конкретне замовлення з Вінницького видавництва “Нова книга”. Гадаємо, що словник на сто тисяч слів добре прислужиться і студентам, і викладачам.
— Певно, професор Гороть має і своїх аспірантів?
— Так склалося у житті, що на моїй науковій дорозі зустрілися талановиті чудові люди. Якби, наприклад, не доктор наук, професор Київського лінгвістичного університету Валентина Сидорівна Перебийніс, з якою я й досі підтримую і дружні, і ділові зв’язки, професор Георгій Георгійович Почепцов та й інші добрі люди і чудові професіонали, не відомо, чи склалася б моя, так би мовити, наукова кар’єра. Я дала собі слово: скільки зможу — підтримуватиму молодих. Уже десять випускників вузу, моїх аспірантів, захистилися, стали кандидатами наук, доцентами. Для мене це переважує навіть те, що я не стала доктором наук, бо віддавала саме їм багато часу.
— Викладацька робота, підготовка підручників, посібників, а ось уже й словників, праця з аспірантами. А коли ж ви і як відпочиваєте?
— Так боюся чогось не встигнути, що для відпочинку залишається мінімум часу. А як тільки він з’являється, у першу чергу віддаю його внучці. До речі, сім’я дочки живе разом з нами. Ось і цього року побувала з нею, донькою і зятем кілька днів на Світязі та й знову за роботу. А робота моя мені в радість. Із студентами і себе відчуваю молодою, незважаючи на ювілейні дати.
— У вас за плечима і житейський, і науковий досвід. Що ви найбільше цінуєте в людях?
— Доброту, щирість, бажання допомогти. Цьому сама слідую, цього вчу своїх студентів і аспірантів.
— А що вас найбільш неприємно вражає?
— Забуття людьми добра, яке їм у житті робили інші. Прикро, коли людина, якій душу віддавав, не тільки час, досягне у житті певних вершин і забуває того, хто допомагав на цю вершину піднятися.
Бесіду вела
Анастасія ФІЛАТЕНКО.