Сила віри пані Віри

Кость ГАРБАРЧУК

Уже минуло 40 літ, як юна випускниця Дубнівського культосвітнього училища приїхала у село Селець Дубровицького району Рівненщини на роботу, згідно з державним розподіленням, біб-ліотекарем, у знаменитий тоді колгосп «Зоря комунізму». Родом вона із сусіднього Крупового. Тут вийшла заміж. Уже минуло 18 років, як помер її чоловік. Це сталося у 1999–му, за тиждень до випускного дочки Валентини. Їхній старший син Анатолій навчався тоді на другому курсі Рівненського інституту водного господарства.
Не встигла Віра Міндер від цього горя відійти, як сталася нова біда. Через два місяці після смерті чоловіка Анатолій розбився на мотоциклі. Отримав страшну черепно–мозкову травму й став інвалідом.
Дочка Валентина закінчила художнє училище у селищі Гриців Хмельницької області за спе-ціальністю «декоративно-прикладне мистецтво», вийшла заміж й живе в Нетішині. Пані Віра має онука Андрія.
У жовтні 2004–го ледве не обірвалося її життя.

Дуже швидко вареники ліплю, тільки на столі: замішую тісто, качалкою готую, кладу начинку й все. Було б лише бажання, можна справлятися й однією рукою.

— Коли їхала на ровері у Дубровицю, мене збила машина, — згадує Віра Міндер. — Уявляєте, яка була швидкість та сила удару, що я впала на капот, розбила лобове скло, а тоді ще потрапила під задні колеса. Як згодом мені зізнався лікар, шансів на життя практично не залишалося. Але Господь вирішив інакше і врятував мене, — усміхається жінка.
Два місяці пані Віра провела у реанімації без свідомості. Як пояснили медики, така захисна реакція організму, щоб не збожеволіти від неймовірного болю після отриманих травм. Аварія сталася 18 жовтня, а до тями вона прийшла 24 грудня.
— Настав момент, коли я усвідомила, що прокинулася після якогось тривалого та міцного сну, — пригадує вона. — Лежала в палаті якраз навпроти медсестринського поста. Відкрила очі і побачила новорічну ялинку. Ще й подумала: «А чого ялинку в жовтні поставили?» Але поступово приходила до тями. І твердила собі: «Треба вижити, треба вижити».
Ще шість місяців провела у травматології. Оперували роздроблену й скалічену ліву ногу. Каже, що Бог послав добрих лікарів. Спершу ходила з паличкою. Поки рятували ногу, то втратила час, бо права рука майже всохла. За словами медиків, якщо відчуватиме больовий синдром, то кінцівка, може, запрацює. Значить, нервові закінчення не пошкоджені.
— Вона досі болить, то я сподіваюся на відновлення руки, – розповідає пані Віра. – Мене на світі тримає молитва. Для чогось же Господь зберіг життя, яке я стала більше цінувати. Значить, ще не все зробила на цьому світі. Я ходжу у храм, співаю у церковному хорі. Наш священик отець Миколай благословив мене хреститися лівою рукою.
Цікавлюся, як вона по господарству справляється, адже потрібно їсти приготувати собі й синові.
— Все навчилася робити. Головне — не впадати у відчай і не втрачати надії. Спершу нічого не виходило, але поступово стала давати собі раду. Однією рукою навіть картоплю чищу, — пояснює жінка. — Дуже швидко вареники ліплю, тільки на столі: замішую тісто, качалкою готую, кладу начинку й все. Було б лише бажання, можна справлятися й однією рукою.
Але головне її життя у роботі. Жінка вболіває, що впав інтерес до друкованої книги, але як досвідчений бібліотекар каже: «Хто читав, той і читає». До неї в книгозбірню постійно приходять люди, і не лише по новинки, хтось хоче просто поспілкуватися, поділитися своїми бідами чи розповісти про якусь радість. Разом з однодумцями організувала клуб «Для тих, кому за 30». Проводять цікаві вечори, збираються на посиденьки попити чаю.
Пані Віра всіх заряджає своїм оптимізмом та ентузіазмом.
— А що сидіти й плакати? — дивується вона. — Від цього легше не стане. Після травми я навчилася радіти кожній подарованій мені хвилині. Слава Богу, ходжу по землі своїми ногами. Щодня бачу сонце та небо, тому великий гріх нарікати.