«Немає сенсу любити, якщо не збираєшся зробити цю любов вічною»

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом спеціальний кореспондент газети «Волинь–нова»
Людмила ВЛАСЮК

… судом, який вершиться в інтернеті
Соціальні мережі увірвалися в наше життя раптово, позбавивши живого спілкування. На Волині, в глибокому тилу, де немає війни, виникає думка, що справжні бойові дії відбуваються саме у нетрях павутини інтернету. Варто зробити один хибний крок, як тебе запишуть у вороги народу. Це підхоплюється однодумцями, і божевільна ненависть один до одного робить свою справу.

Моя найболючіша вершина — бачити матір загиблого солдата. Як піти в такий момент, залишити цю країну і її героїв наодинці?

Пригадую, як у дитинстві ми цілою сім’єю сідали перед телевізором. Він був своєрідним «домашнім вогнищем», біля якого найчастіше збиралися ввечері. Тепер подивитися високохудожню стрічку не завжди щастить. Натомість – ріки крові, смерть, насильство, жорстокість. Рідним «братом» телебачення став інтернет, без якого сьогодні не уявляє свого життя навіть першокласник. Саме там відбувається людський суд: присяжні озвучують вердикти «злочинцям». Люди, часто не розібравшись в ситуації, під дією емоцій, праведного гніву, підтримують всілякі сумнівні дописи своїми «лайками».
Далеко від лінії фронту ми розпочинаємо війну, шукаємо все нових ворогів. Камери це зафіксують, слова напишуться і сотні веб–сайтів розмістять інформацію на своїх сторінках, так і не виявивши бажання дізнатися правду. Проте на відкриту рану не можна сипати сіль. Повага і рівність має бути між нами, навіть якщо в комусь щось дуже не подобається. Бо поки у наших головах вируватиме вулкан емоцій, поширюючи хвилі ненависті і далі у соціальних мережах, нам важко буде зберегти у собі людину. Бо світ справді жорстокий. Але його змінюємо ми. І для цього потрібно стати вільними від фанатичного розуміння патріо-тизму, яке часто спостерігається в соцмережах. Інтернет – частина нашого життя, але не забувайте телефонувати тим, хто поруч із вами, не тримайте зло чи образу, попросіть вибачення у тих, перед ким завинили. Живіть, як підказує серце. І не розв’язуйте нових воєн. Смертей нам вистачає і на фронті…

…що від’їзд у кращі світи з країни, яка захищається від нападу ворога, — це зрада
Чимало моїх знайомих і друзів на період відпустки вирушають на заробітки до сусідніх країн. Виїжджає і молодь. Якось один учень, що приходив на репетиторські заняття до моєї колеги, сказав: «Якщо поїду вчитися до Польщі — в Україну не повернусь», збираючись подати документи в один із польських університетів. Хлопчині здавалося, що за 180 км від Ягодина його чекає омріяний світ. Юнаки та дівчата, що навчаються за кордоном, здебільшого не задумуються над тим, щоб повернутися назад із здобутими знаннями і тут їх використовувати. Так, як це зробив Андрій Шевченко, володар «Золотого м’яча», окрилений славою і досвідом, здобутим у «Мілані». Варто згадати і про братів Кличків, які зробили кар’єру в Німеччині, але постійно працювали для України. У нас багата, але пограбована держава. Існує чимало проблем в політиці, економіці, у рівні культури. Це все правда, і хтось, можливо, приймає правильне рішення будь–якими способами звідси поїхати, зачепитись за рятівну соломинку і опинитись за межами країни, за якими їх буцімто чекає справжній рай. Так думає більшість.
І я б хотіла втекти подалі від брехливих чиновників, продажних суддів і президентів–зрадників. Але десь там я не побачу Шацьких озер, карпатських краєвидів чи шевченківських хвиль Дніпра. Мені немає кого там любити, кому вірити і за кого вболівати серцем. Тому не розумію тих, хто залишає нашу землю сьогодні, коли ми всі пов’язані однією ниткою — війною. Вийшовши на Майдан, ми почали будівництво нової країни і варто пройти цю дорогу до кінця. Особливо зараз, коли такою дорогою ціною відкривається шлях до Європи. Ми воюємо… Будуємо країну з нуля. Кров’ю і потом, розчаровуючись і зневірюючись, але йдемо вперед. Витримуємо економічний тиск, єднаємось на фронті і сперечаємось в тилу. Кожен із нас підкорює свій Еверест. Моя найболючіша вершина — бачити матір загиблого солдата. Як піти в такий момент, залишити цю країну і її героїв наодинці? Кожен із нас може навести лад біля свого дому, знайти можливість заробити на хліб — на той, що виросте на нашій землі, а не на чужій, навчити дітей, які понесуть у світ українське слово. Але це лише у тому випадку, якщо любиш свій край. Бо можливість збудувати свою державу випадає раз на століття. І це судилося нам: обрати заможне життя на чужій землі чи залишитись гордим українцем у своїй, хоч і бідній країні. Поїхати звідси ми завжди встигнемо. Але нехай це буде пізніше. Коли наш від’їзд не виглядатиме як втеча, а просте бажання побачити світ. Коли за спиною залишаться не розбиті дороги, люди з байдужими очима, а країна, яка вистояла. Чи захочемо ми тоді шукати долі у чужих світах? Думаю, що ні. І це буде наша перемога. Бо ж «немає сенсу любити, якщо не збираєшся зробити цю любов вічною». По відношенню до всього, що нас оточує.

…силою віри, здатною зупиняти кулі
Волонтери титанічними зусиллями витягують країну із безодні. Олександра Ланового я знаю від того часу, коли наші бійці вперше потрапили в полон. Рятуючи брата від рук бойовиків, він опинився на цій дорозі, вороття з якої немає.
— Найбільше чудо на війні — залишитись людиною, — говорить мені отець Олександр. — І моє завдання — їм у цьому допомогти.
Він – капелан, який десятки разів був на межі життя та смерті, дістаючись до найгарячіших точок на Сході. Сьогодні до нього за допомогою — і духовною, і матеріальною — звертаються не тільки волиняни, а й військові з різних регіонів України. Завжди у свої поїздки отець Олександр бере Володимирську ікону Божої Матері, яку понад сто років тому подарували церкві православні солдати, що брали участь у так званому Брусилівському прориві. Він мало розповідає про себе, слідуючи євангельській заповіді анонімної доброчинності.
Такі люди просто роблять свою справу, долаючи кожен кілометр українських доріг, бачивши іншу країну — поранену і скалічену. Вони не звітують про те, що зроблено, не дають солодких обіцянок, а мовчки сідають в авто і торують свій шлях. Що керує цими людьми? Що змушує їх попри страх залишати свої сім’ї і їхати за тисячі кілометрів? Прості слова із зони АТО: «Батюшка, беріть ікону і приїжджайте». Вони – всі ті, хто не «розглагольствує» і не політиканствує, а робить те, що може. Вони — люди різних професій, знайомі і незнайомі, які сьогодні рятують таких, як самі, що волею долі опинились на війні.
Коли навколо розриваються снаряди, свистять кулі, повітря пахне порохом, мимоволі рука тягнеться накласти на себе хресне знамення. Там Бог від людини знаходиться лише на відстані молитви. Там навіть найзапекліші атеїсти стають віруючими. І це найвища нагорода для священика. Тому отець Олександр знову й знову поспішає в зону АТО, зустрічає звільнених полонених, молиться за них у храмі. Він живе з цим уже четвертий рік. Ну а ми, співчутливо похитавши головою, повертаємось до своїх щоденних клопотів. І лише зустрівши таких людей на своєму шляху, дякуємо за них Всевишньому. Словами Сергія Жадана сьогодні говорить й моє серце: «…хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним. Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним».