Народний адвокат Сергій САФУЛЬКО: «Часто ті, проти кого я вів справи, ставали моїми друзями»

Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства.Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу.Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга?…Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово – ювіляру

«Моя доля була добра до мене, бо на її сторожі стояли мама і тато»

— У житті кожного є, звичайно, багато людей, які супроводжують його дії, які залишили у долі помітний слід. І в моєму зустрічалося багато хороших людей. Загалом можу сказати, що у мене ніколи не було поганих, навіть коли вів справи в суді. І тому однозначно відповісти на питання, які семеро людей найбільше позначились на моїй долі, не просто. Часто складалося навіть так, що ті, проти кого я вів справи, ставали моїми друзями, а якщо у них виникала потреба шукати допомоги, йшли до мене.

«Євдокія Кирилівна і Федір Никифорович — мої мама і тато — ось найперші, найважливіші люди у моїй долі, у моєму житті. Все, чого я досяг, — завдяки їм, їхній молитві, їхній вірі, їхнім мукам і сивині.»

Без сумніву, що на всьому моєму шляху, на всіх його обертах насамперед позначилась участь моїх батьків. Це були прості селяни із Горохівського району, які щиро прагнули добра своїм дітям і у їхній долі бачили свою, своє покликання. Євдокія Кирилівна і Федір Никифорович — мої мама і тато — ось найперші, найважливіші люди у моїй долі, у моєму житті. Все, чого я досяг, — завдяки їм, їхній молитві, їхній вірі, їхнім мукам і сивині. Звісно, це можуть сказати тисячі моїх і не моїх співвітчизників. Але в кожного з нас свої батьки і в кожного своя вдячність їм. Моя доля була добра до мене, бо на її сторожі стояли тато і мама. І я щасливий, що можу нині про це щиро сказати.
Після батьків, я вважаю, людьми, які визначили мою долю, мої потреби, мої переживання, вчинки, невдачі та успіхи, все зроблене, мою дружину і дітей. Звичайно, що я в цьому плані не оригінальний, розумію, але це правда. Саме вони, двоє моїх дітей — син і донька, Сергій і Олеся, та дружина Лариса, є тією найбільшою потребою, тією найбільшою радістю, яку мені подарувало життя. Діти проживають окремо. Син теж юрист, працює адвокатом. І донька пішла моїми стежками, вона також юрист, але живе за кордоном. Є у мене і двоє внуків. Ті радісні дні, коли я можу їх бачити, — це найбільше щастя в моєму житті. Мені повезло і з батьками, і з сім’єю: дружиною, дітьми та онуками. Як бачите, уже сімка, але внуки поки що не залишили такого сліду, щоб витиснути інших, хто позначився на моїй долі в повному сенсі. У них такий шанс попереду.

«За «захалявну книжечку» могли переді мною зачинити всі двері, а натомість — дали крила»

— Але сьогодні, у день ювілею, до тих, хто вплинув на моє життя своїми мудрими порадами, вчинками, ідеями, я хотів би додати ще двох людей. Це — Віктор Петрович Рябко, колишній голова колегії адвокатів, при якому починав свою практику, який зробив усе для того, щоб Сергій Сафулько міг стати адвокатом. Бо що таке вища освіта без практики?
Звичайно, коли ти приїжджаєш молодим стажистом і не знаєш не те що як скласти якийсь процесуальний документ, а навіть в які двері в суді зайти, то тобі дуже потрібна допомога. Після навчання я повернувся на Волинь у 1973 році, був розподілений в адвокатуру і тут — дуже цікава історія. Бо коли вже почав вчитися в університеті, десь так з другого–третього курсу, звичайно, як і більшості студентів, мені хотілося в суд, але доля склалась інакше. Сталося так, що на другому курсі мені потрапили до рук матеріали, як їх тоді називали «захалявної книжечки» про судовий процес над Віктором Погружальським. Він був осуджений за те, що підпалив український відділ Національної бібліотеки академії наук. Його судили за просту халатність, хоча це було свідоме знищення української історії. В цих матеріалах якраз і розповідалось про судовий процес над ним. Я повернув після прочитання ці матеріали людині, яка мені їх дала, і уже на п’ятому курсі мені про це нагадали. Було розслідування, партійне бюро, збори, загроза виключення з університету, але, на щастя, все обмежилося суворим партійним стягненням, хоча у вузі я залишився.

Дякую Богу, що мені пощастило зустріти таких людей, завдяки яким я і став щасливим.

Звісно, ні про яку роботу в суді уже тоді думати не доводилось. Тут аби взагалі якось закінчити вуз і отримати хоч будь–куди направлення. Пригадую, під час розподілення на дипломній державній комісії мені сказали: «Адвокатура Волинської області», проте через деякий час до мене вибіг представник Міністерства юстиції і накинувся: «Напишіть заяву, що ви відмовляєтесь!» Виявляється, йому повідомили, що в мене була отака історія, і, зрозуміло, він боявся, що його покарають за те, що взяв цього студента. Так–от, коли я приїхав у колегію адвокатів, то Віктор Петрович Рябко, незважаючи на мою «дурну» славу, дуже уважно, по–людськи і співчутливо поставився до такої проблеми, залишив мене на стажуванні у міській консультації, і через шість місяців після стажування я вже був адвокатом. Тому у моєму житті його слід є дуже і дуже помітним.
Також до цієї сімки відношу людину, завдяки якій взагалі став студентом. Я вступав до університету після армії у 1968 році. Ясна річ, що знання уже були не ті, як одразу після школи, і конкурувати зі свіжоспеченими випускниками було дуже і дуже непросто. Якщо такі екзамени, як мова і література, історія, я ще мав надію скласти добре, то з іноземною, звичайно, були проблеми. Адже вчився у сільській школі і вчителями англійської у нас були викладачі інших спеціальностей. Якось так склалося, що якраз на іноземну дуже складно було знайти вчителя, і часто траплялося так, що ми цілу чверть взагалі не мали уроків з англійської мови. Тому цей іспит найбільше турбував.

Теодор Іванович Цигилик був секретарем партійного бюро юридичного факультету, а я на той час був кандидатом у члени партії. За правилами, які тоді існували, ми проходили співбесіду у парткомі. Звісно, як секретар парткому він знав усіх абітурієнтів і, очевидно, що якось моя справа привернула його увагу. Бо, як нині пригадую, під час іспиту з англійської я сидів і обмірковував, як мені відповісти екзаменатору про свою біографію. І тут зайшов Теодор Іванович, щось там поговорив із викладачкою, яка приймала іспити, і пішов… Може, я і помиляюся (бо нікому не говорив про це — ні йому, ні будь–кому іншому), але у всякому разі мені чомусь здається, що він її попросив за мене…
Передати це хвилювання, коли я почув на зборах абітурієнтів своє прізвище серед зарахованих, неможливо ніякими словами. Та й пізніше Теодор Іванович якось дуже доброзичливо ставився до мене. Завжди допомагав порадами, а у 1972 році, коли, так би мовити, стали відомими мої читання забороненої «захалявної книжечки», на партійних зборах заступився за мене. Не те що схвалив чи похвалив за те, що я читав, а просто по–людськи сказав, що хлопець не розібрався і його треба залишити в університеті. Так завдяки йому, вважаю, я став студентом і закінчив заклад.
Бачите, моя велика сімка складається з людей, які мене постійно оточують, оточували, або з тих, кого хоч і немає, але сутність яких завжди відчутна в моєму житті. Це мої батьки, моя дружина, мої діти і двоє наставників, завдяки яким здобув освіту і на практиці реалізую їхні настанови. Дякую Богу, що мені пощастило зустріти таких людей, завдяки яким я і став щасливим.

Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Волинь».