Ганна Бабій 60 літ працює у школі

Роман НОВОСАД

УВЕСЬ ВІК - ІЗ ДВОМА ІМЕНАМИ

В Ощеві на Горохівщині її знають усі. Хтось бачить бабцю Ніну за домашніми клопотами на обійсті, когось вона навчала у школі, до когось приходила як лектор на виробництво, однак більшість відгукується про неї не лише як про хорошого педагога, а й як про добру та щиру людину, яка завжди підтримає, порадить і заспокоїть. У районі Ніна Федорівна відома тим, що колись підняла місцеву освіту на новий рівень. Для односельців же це жінка, на долю якої випали горе і радість, падіння і злети, миті розчарування і такі жадані проблиски надії.

Народилася вона у листопаді 1940–го у селі Стрільче неподалік Горохова. А в червні наступного року на українську землю прийшла війна…

— Батька мого одразу мобілізували у 124–ту стрілецьку дивізію, – згадує Ніна Бабій. – Нацисти розбили її за кілька днів, деякі солдати втекли додому. Так і тато врятувався. У 1944–му знову пішов на фронт, на Сандомирському плацдармі потрапив у полон. Лише в 1946 році повернувся – худющий, живого місця на ньому не зосталося. Мати думала, що й не видужає. Але він вижив!

Важким було повоєння: тягар відбудови, примусова колективізація. Мусили вступити до колгоспу й Нінині батьки. Сама вона, навчаючись у Смиківській школі, прагнула здобути фах педагога.

— Хотіла вступати до Сокальського педучилища, але не мала на руках метрики. Коли звернулися до сільради, то виявилося, що у книзі хрещень записали мене не Ніною, а Ганною… Певно, священик щось наплутав. Отак два імені у мене все життя.

Ганна (Ніна) Грищук (Бабій) – справді людина унікальна, принаймні на Волині. Адже мало в кого є два імені і два прізвища. Коли у 1980–х вона вийшла заміж і взяла прізвище чоловіка, у райвно заявили: «Освіта ж тебе знає як Ганну Бабій!»

Про гроші і славу ніколи не мріяла: справжня нагорода для заслуженого вчителя України Ганни Бабій – це любов та повага її колишніх і теперішніх вихованців. 

До Сокальського педучилища витримала чималий конкурс – четверо осіб на місце, закінчила його у 1958 році й одразу отримала направлення на роботу.

— Першим місцем моєї праці були далекі села Лахвичі та Деревок Любешівського району, – розповідає Ніна Федорівна. – Викладала біологію, згодом навчала перший клас – аж 46 учнів. Найбільше мене вразила там надзвичайна жага дітей до знань, хоч жили бідно, ходили в постолах. У Деревку була величезна шкільна кролеферма із лозунгом: «Дамо державі тисячу кролів!»

1961–го Ніна вступила до педінституту імені Лесі Українки у Луцьку, здобула спеціальність учителя історії та української мови. Згодом з’явилася можливість перейти працювати на рідну Горохівщину.

НЕ РОЗГУБИЛАСЯ І ПЕРЕД АНДРІЄМ МАЛИШКОМ

У райвно Ганні Бабій запропонували школи трьох населених пунктів. Влаштувалася вчителем історії та географії в Ощеві.

— Сказали, що він до райцентру найближче, то й пішла, – згадує Ніна Федорівна. – Поселилася у старенької солдатської вдови Мотруни Сербалюк, направду доброї жінки, яка нічого нікому не шкодувала, хоч і доводилося одній нелегко. Війна забрала в неї чоловіка, двох синів та дочку. Я їй усіляко допомагала, будучи депутатом облради, забезпечувала всім потрібним.

В Ощівській восьмирічці Ніна Бабій проявила себе невтомною трудівницею. Добрими порадниками колезі стали Галина Кос, Тамара Середа, Марія Левчук, Віра Худа.

 Найбільша заслуга пані Ніни, вважають односельці, – новий корпус школи. Вчителька, яка була тоді директором, не шкодувала для цього ані часу, ні сили, ні здоров’я.

— Усі міжколгоспбуди тоді були зайняті, тож ми вирішили заливати фундамент самотужки. Батьки і вчителі працювали не покладаючи рук. Коли ж основу для будівництва підготували, одна з організацій зголосилася розпочати роботу. Але й матеріалів не вистачало, і техніки відповідної. Пригадую, як оббивала пороги різних установ, щоб випросити бетонну плиту чи мішок цементу. Значну допомогу нам надав районний відділ освіти. І за рік спільними стараннями звели новий, сучасний корпус, – розповідає Ганна Федорівна.

Вона – відмінник освіти УРСР (1976) та СРСР (1987), а 1978 року їй було присвоєно високе звання «Заслужений учитель України». За активну життєву позицію, за людяність і щирість Ніну Федорівну не раз обирали до Горохівської районної та Волинської обласної рад. Депутатом останньої вона відпрацювала вісім скликань. Діяльність Ганни Бабій на цьому поприщі не раз висвітлювалася на шпальтах районної й обласної преси.

Доводилося вчительці бути й лектором Всеукраїнського товариства «Знання». Розповіла пані Ніна про один випадок, що стався з нею у Києві. Коли доповідала з трибуни про проведену роботу, у президії, де сиділи тоді українські письменники, раптом встав Андрій Малишко («Пісня про рушник») і жартома спитав, чи збільшилися від проведених лекцій надої молока. Вона не розгубилася і сказала, що надої – ні, проте працівники відповідальніше почали ставитися до своїх обов’язків. Також Ганна Федорівна була делегатом IV з’їзду вчителів УРСР.

ПЕДАГОГ - ЦЕ НЕ ПРОФЕСІЯ, А ДОЛЯ

За її плечима – понад шість десятиліть безперервної вчительської праці. Ще й зараз на громадських засадах очолює шкільний музей, який сама ж і створила у 1978 році в новому корпусі. Нещодавно вийшла друком книга історичних нарисів Ганни Бабій «Львівсько–Сандомирська операція. Прорив на Рава–Руському напрямі» – про звільнення центрально–східної Горохівщини від німецької окупації.

Чимало учнів Ніни Федорівни пішли її слідами. Це кандидати історичних наук доценти Михайло Костюк, Інна Пахолок, історики Тамара Середа, Алла Мельничук, Михайло Жук, Лариса Жук. Проте для вчительки найважливіше те, що її учні стали людьми, яких можна ставити у приклад іншим.

Зараз Ніна Федорівна зосталася одна. Сімнадцять літ уже немає чоловіка Івана, відійшли у вічність батьки, сестра мешкає в Тернополі. Але вона знаходить розраду в тому, що пише розробки, часто буває у школі, готує заходи в музеї.

Про гроші і славу ніколи не мріяла: справжня нагорода для заслуженого вчителя України Ганни Бабій – це любов та повага її колишніх і теперішніх вихованців.