Вимагаю ввести податок на... мило!

… Чому мажорів зневажають, але труться біля них

Ця відносно нова верства суспільства цілком могла б стати «кастою проклятих», якби не було стільки прихильників їхнього способу життя. Пестунів долі ненавидить уся країна після чергового ДТП за їхньої участі або якогось іншого дебошу. І водночас у дорогих нічних клубах, фешенебельних магазинах, елітних салонах краси поруч із молоддю, яка щедро витрачає чужі гроші, завжди є ті, хто половину батьківської зарплати разом зі своєю стипендією віддає за роздуту розкіш. Мені не раз доводилось пояснювати випадковим знайомим, як користуватися елементарними функціями дорогого смартфона, часто чути розповіді про смак лобстерів (редактор просить пояснити читачам, що це — гігантські морські раки) від тих, хто живе на типову для українців зарплату. Ще з 1990–х не розумів захоплення «авторитетами», яких згодом почали називати «успішними людьми». Мене звинувачували, що я заздрю тим, хто «вміє жити».

Але не заздрістю, а інстинктом самозбереження викликана ця неприязнь. Бо 18 жовтня на сумнозвісному пішохідному переході в Харкові міг бути кожен із нас, або ж Олена Зайцева на своєму «Лексусі» могла б кататися в іншому місті. Нагадаю, тоді 20–річна студентка, врізавшись у натовп, забрала життя 6 ні в чому не винних українців. Кажуть, на суді вона почала плакати. Щоправда, не тоді, коли називали кількість загиблих, а лише після оголошення про взяття її під варту.

Ця історія викликала резонанс і чимало запитань. Зокрема, навіщо батьки купили молодій хворій (за словами тих же родичів) дівчині потужний позашляховик? Про це говорили і користувачі у соцмережах, напевно, серед них були й ті, хто на останні гроші купував дорогі смартфони, годинники, сумки та й інші показово дорогі речі. От я задумався: якби ці люди були на місці Олени Зайцевої, чи їхали б вони повільніше, чи відчували б відповідальність за життя тих, хто поряд?

На жаль, не вперше чада заможних українців приносять горе іншим, ігноруючи будь–які морально–етичні норми. «Мажори влаштували ДТП і вимагають 30 тисяч доларів від потерпілих», «Син екс–прокурора, що вбив трьох жінок, гуляє на волі», «Мажор може уникнути покарання за вбивство двох людей»… — таких заголовків у ЗМІ багато. Але якщо і далі ці люди будуть еталоном успішності, то навряд чи з’являться передумови для виправлення ситуації.

… З чого треба було б розпочати реформу освіти

Всесвітньо відома експерт суспільної медицини, місіонерка Міріам Сідібе стверджує, що звичайні шматки мила здатні зберегти життя 600 тисяч дітей щороку. Жінка відвідує найвіддаленіші куточки світу, де переконує людей, що правильне миття рук може вдвічі зменшити кількість випадків діареї і на третину — респіраторних захворювань.

Чому вона оминула увагою Україну — не відомо. Побувавши у деяких луцьких школах та вишах, я зрозумів, що її лекції нам необхідні. Уявіть собі: заходить учитель чи професор у вбиральню, споліскує руки холодною водою і вже навіть не морщиться, він звик, що мила немає. При вигляді такої сцени мимоволі стає соромно. Особливо на фоні пафосних промов чиновників про реформу освіти та європейський шлях розвитку.

Кажуть, на суді вона почала плакати. Щоправда, не тоді, коли називали кількість загиблих, а лише після оголошення про взяття її під варту.

Як же вирішити таку «складну» гігієнічну проблему? Можливо, українцям варто ввести новий податок для закупівлі мила у навчальні заклади? Або ж батьківським комітетам створити нові «мильні» фонди, а в університетах збільшити оплату за навчання? Дивно, що досі у Верховній Раді не зареєстровано жодного законопроекту щодо цього питання. Адже у 2014–му вся країна дізналася, що із вбиралень парламенту хтось краде папір і рідке мило. Напевно, то був вітчизняний Робін Гуд, який забирав засоби гігієни у багатих зажерливих вельмож і передавав їх бідним школам і університетам (кажуть, тоді школярі і студенти руки мили з милом).

 

… Що заради грошей і українською заговорять

Якось у Житомирі познайомився з донецьким шахтарем. Це було за часів Ющенка. Я ніколи не був на Донбасі й мене дуже цікавило, чому тамтешні мешканці так трималися за свого Януковича. Не скажу, що після розмови з цим чоловіком я збагнув, чим відрізняються наші світогляди, але здивувала і обурила одна фраза: «У нас на украинском языке никто не разговаривает, мы только прикалываемся, например: «Йды сюды». Це прозвучало зневажливо і зовсім не смішно.

Втім, тоді так жартували не тільки прості дядьки з Донецька, а й більшість вітчизняних гумористів. Чого варті були номери «95–го кварталу», де українська мова звучала лише щоб показати недоумкуватого мешканця Західної України. Та ось нещодавно телеведучий Ігор Ласточкін в ефірі одного з центральних телеканалів оголосив про старт нового україномовного кварталівського шоу. Це, звісно, потішило, адже від часів Тарапуньки і Штепселя рідна мова нашим гумористам була потрібна, «як зайцю стоп–сигнал». Виступи на «общєпонятном» збирали аншлаги і в Житомирі, і в Луганську, і на гастролях у Сочі чи Юрмалі. Та ось заробітки в Росії закрились, Верховна Рада ухвалила закон про 75–відсоткову мовну квоту на телебаченні, тому іншого виходу керівник проекту Володимир Зеленський просто не мав.

Кажуть, шоу «злизали» з проекту «Однажды в России», а ті своєю чергою поцупили ідею у ворожих американців. Акторів у передачу набрали з україномовних (хоча б частково) команд «Ліги Сміху» (аналог «КВН»). Не обійшлося без суржику й російськомовних персонажів, але на вигляд є усе досить добротно і яскраво! Маю на увазі швидше телевізійну картинку, бо якість гумору — надто суб’єктивне поняття, щоб його аналізувати. Відзначу лише один момент — перший сюжет цього шоу розпочинався словами: «Десь на дуже, дуже Західній Україні…»

Щоправда, цього разу це вже звучало не як кепкування над ними — «западенцями», а швидше як іронія над нами — українцями.