Генерал армії незрячих

ІНВАЛІДОМ ЗРОБИЛА МІНА

День, у який п’ятикласник Юрко позбувся пальців, цей сивочолий чоловік пам’ятає до дрібниць.
…Разом із товаришем Миколкою він знайшов на полі поблизу рідного села Голишів, що на Рівненщині, міну, яка залишилася ще з війни. У 1950–ті роки того смертоносного «добра» було довкола чимало. Хлопці хотіли побачити, як вона рвоне. Чим може закінчитися такий експеримент, не думали. Кинути у вогнище не встигли. Міна здетонувала в руках Юрка.
— Коли опритомнів, товариш сказав, що мені відірвало пальці й кури рознесли їх по подвір’ю, — ​згадує той трагічний день Юрій Прокопович.
Після тривалого лікування хлопцеві довелося йти у п’ятий клас удруге вже наступного року. Свої біди він ще не усвідомлював. Погано бачить на одне око? Але ж є друге. Нема пальців на правій руці? Навчився писати лівою. Однак біда сама не ходить, а веде за собою іншу. Якось узимку Юрко перечепився за гілку і після цього став погано бачити. Але нікому не сказав. І хоч не раз не вписувався у двері й набивав об одвірок гулі на лобі, ходив у свою школу, звичайну загальноосвітню. А щоб батьки не дізналися, що осліп, попросив однокласників виконувати за нього домашні завдання. Розраховувався сушеними вишнями і насінням соняшника. Може, так тривало б ще довго, якби не прикрий випадок на дорозі, який видав Юркову таємницю. Якось загубив у болоті калошу. Попросив хлопців знайти, а вони відмовилися. Почав шукати її навпомацки сам. Побачивши це, діти зрозуміли, що він не бачить, почали сміятися, називаючи його сліпцем. Юрка це образило. Тож, прийшовши додому, заявив, що до школи ходити більше не буде. Звісно, розповів і про той трагічний випадок із гілкою, яка травмувала око.
Батьки сполошилися, стали возити до лікарів. Та медики винесли невтішний вердикт: відшарування сітківки. Зір був практично втрачений. Залишалося якихось 0,3 відсотка. З того часу Юркові довелося пристосовуватися до життя у темряві, міняти школу. Із звичайної загальноосвітньої перейшов у спеціалізовану, у село Софіївка. А потім — ​у Львівський інтернат для слабозорих і незрячих дітей. Роки, проведені там, Юрій Прокопович називає школою життя. У цьому закладі вчили не бути тягарем комусь, а давати собі раду, вміти застібнути сорочку чи зав’язати шнурівки на взутті, орієнтуватися у просторі.
— Незрячому завжди вітер в обличчя, — ​каже мій співрозмовник. — ​Йому важче. Тож нас вчили долати труднощі, виконувати посильну роботу, готували до життя.

Працював у консультаційному пункті для незрячих і в УТОСі, одночасно вчителював у вечірній школі. Втомлювався так, що варто було присісти — ​відразу засинав. Через те у транспорті ввечері їхав стоячи.

 

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

Після закінчення дев’ятого класу спец–інтернату юнака направили на роботу в Краматорськ Донецької області. Там був цех, де працювали незрячі, і гуртожиток. Але до роботи Юрій не приступив, бо дізнався від хлопців, що в місті нема вечірньої школи, а він дуже хотів отримати середню освіту. Тож забрав документи і поїхав до Харкова, де вона була. Але там закріпитися не вдалося, не мав направлення. Довелося їхати до Києва і вибивати його. Отримав. Правда, не в Харків, а в Коростень, у цех, де виготовляли цвяхи для меблів. Працював там на величезному пресі, який рубав їх, учився у вечірній школі й мріяв про виш. Хотів стати учителем української мови і літератури, бо то були його улюблені предмети в школі. А коли отримав атестат про середню освіту, відразу подав документи до Львівського університету імені Івана Франка. Юрій Прокопович розповідає, що проблем із навчанням не було. Мав добру пам’ять, у якій наче занотовувалося все почуте на парах. До того ж записував лекції на бобінний магнітофон, а потім прослуховував їх. А художню літературу читали йому по черзі однокурсники. Серед них — ​і тернополянка Надія, яка вже понад 40 років є його вірною супутницею в житті й подарувала йому двох чудових діток.

 ЖИВУЧИ В ТЕМРЯВІ, ДАРУЄ ВСІМ СВІТЛО СВОЄЇ ДУШІ

Після закінчення університету Юрій Симончук працював у школі міста Лисичанськ Луганської області. Але тягнуло додому. Переїхав до Луцька і вступив на історичний факультет тодішнього Луцького педінституту, вчився заочно. В обласному центрі Волині на той час організовували консультаційний пункт для незрячих. Тож запросили його на роботу. Працював там і в УТОСі, одночасно вчителював у вечірній школі. Втомлювався так, що варто було присісти — ​відразу засинав. Через те у транспорті ввечері їхав стоячи. Роботи вистачало, але коли йому запропонували очолити міську організацію Українського товариства сліпих, погодився. А в 1993 році незрячі доручили керувати й обласною. Юрій Прокопович каже, перше, що зробив, — ​забрав сліпих із базарів, де вони просили милостиню. Влаштував їх на підприємство товариства. Зараз воно практично не працює. І це болюча тема для мого співрозмовника. Він переконаний, що інваліди з вадами зору можуть самостійно утримувати свої сім’ї, якщо матимуть роботу. Ще одна тема, яка хвилює голову обласної організації УТОС, — ​реабілітація незрячих дітей. Чимало батьків ще й досі не знають, як своїх чад вчити жити у темряві. Декотрі мами намагаються довше тримати їх біля себе.
— За законами такі діти можуть навчатися вдома, — ​каже Юрій Прокопович. — ​Але яка то наука? До того ж вони позбавлені можливості бути в колективі, а нерідко не спроможні себе обслуговувати самі.
Знаючи, як тяжко незрячим соціалізуватися, він виношував мрію про облаштування реабілітаційного центру при обласній організації, переконував керівництво міста в його необхідності. І якою ж була радість, коли відкрився. Зараз хлопці та дівчата з усіх куточків Волині проходять тут побутову, трудову реабілітацію. Вчаться домоводству, комп’ютерній грамоті, музиці.

  

 Юрію Прокоповичу невдовзі 75, але він досі трудиться, співає в капелі «Лісова пісня» і хорі незрячих церкви Всіх святих землі Волинської, служить людям із проблемами зору. Дбає, щоб вони могли оздоровитися, читати літературу шрифтом Брайля, реалізувати свої громадські й соціальні права, мали безбар’єрний доступ до об’єктів соціально–культурного призначення. За бойовий характер, непоступливість та принциповість інваліди з вадами зору жартома називають його своїм генералом. Живучи в темряві, цей чоловік дарує їм і всім довкола світло своєї щедрої душі.