«Пане, не плюйтеся!»
Цими днями розмовляла зі студенткою–першокурсницею, яка навчається у Варшавському університеті. Поки що Вікторії все подобається — красиве, чисте європейське місто й усвідомлення того, що вона, хай і тимчасово (планує повернутися в Україну), стала його частинкою, нові друзі й однокурсники — із Норвегії, Італії, Китаю, Білорусі, — викладачі, мудрі, розважливі, з неодмінним звертанням до них: «Пане професоре…»
І взагалі, ця польська традиція — звертатися до будь–якого співрозмовника «пане» чи «пані» надзвичайно імпонує моїй юній візаві. Вона вважає, що це має неабиякий виховний вплив на людину й розмірковує, чому у нас, близьких сусідів Польщі, ця традиція не дуже приживається. З гіркою посмішкою згадує, як уже після випускного зустріла свою математичку й, особливо не замислюючись (поверталася від репетитора, з яким вивчала польську мову), озвалася до вчительки: «Пані Оксано!» На що почула сердите:
— Щось ти, Віко, дуже швидко забула, як мене звати.
— Від цього зауваження, — зізнається дівчина, — стало незручно, наче мене застукали на якомусь негарному вчинку. Ну не пояснювати ж Оксані Віталівні, що я це зробила ненавмисно, просто вирвалось, і що то зовсім не образа, а навпаки, вияв поваги. Бо ж буває, що таке звернення ну зовсім не пасує до ситуації. Як–от нещодавно на Ягодинській митниці, коли поряд стояв чоловік, який, мабуть, дуже хвилювався, бо недопалок пожбурив мимо смітника і, либонь, із нервів, весь час чвиркав слиною собі під ноги. Уявляєте, як би виглядало, коли б я йому сказала: «Пане, не плюйтеся!» — засміялася моя співрозмовниця і вже серйозно додала:
— А може й справді на нашу ментальність так згубно вплинули голодомори, винищення інтелігенції?
Гадаю, врешті–решт Вікторія — відмінниця, розумниця з допитливим аналітичним поглядом на життя, потрапивши у середовище різних традицій і культур, отримавши можливість мандрувати світом, знайде відповіді, якщо не на всі, то бодай на більшість запитань, які її хвилюють.
— А може й справді на нашу ментальність так згубно вплинули голодомори, винищення інтелігенції?
А от у чому дівчина має рацію, так це у тому, що рівень загальної культури суспільства неухильно падає. Хтось скаже, чи ж до культури нам, коли у нас іде війна, коли мало не щомісяця країну стрясають повідомлення про резонансні вбивства, у яких гинуть журналісти, депутати, правоохоронці, жінки і просто випадкові перехожі. Коли телеканали постійно розповідають про злочинну батьківську безвідповідальність, підліткову жорстокість, байдужість до літніх безпомічних людей, коли знущаються не тільки з рідної матері, а й з рідної мови… Цей перелік «коли» можна продовжувати до безконечності. Але в тім то й справа — що все перелічене і не назване — то ділянки фронту боротьби за культуру, які ми, на жаль, поки що здебільшого здаємо.
Належу до покоління, яко му активно прищеплювали матеріалістичний світогляд. Спочатку, мовляв, база, матеріальне, а потім уже надбудова — культура, духовність. Але чи довго простоїть та «база», яку зводить людина неосвічена, без честі й совісті, без почуття відповідальності за свою Батьківщину. Ми чомусь перестали писати це слово з великої літери, мабуть, вважаючи це радянським спадком. Даремно, бо поняття це — загальнолюдське. До речі, поляки Ойчизна пишуть з великої, як і Пан чи Пані під час листування.
Ні, я не за колінкування перед сусідами, і добре знаю про непрості наші стосунки в не такому вже й далекому минулому, яке ні–ні та й вигулькує у сучасність. Але це тому, що й у них там із культурою ще не ідеальний порядок. Тому й тривожуся за мою юну колегу Вікторію.
Я за те, що вчитися треба навіть у ворогів, якщо у них є що запозичити доброго і корисного. Але — вчитися, діяти, не стояти на місці й чекати, що хтось прийде і вгадає твої бажання. От тільки заковика: чи зможеш запримітити щось добре і позитивне в інших народів, якщо не знаєш своїх мови, звичаїв, історії?
У ці дні телебачення, преса наче показилися, нав’язуючи нам «нову» традицію — хеллоувін. Кажуть, древні кельти вірили, що цієї ночі відкриваються двері пекла, з якого виходить усіляка нечисть. Тому треба рятуватися–перевдягатися, щоб вона не завдала шкоди. Може й так, ми такого дня не відзначали. Для зірок шоу–бізнесу — це ще один спосіб привернути до себе увагу. Нехай. Якщо у молоді є нагода, як каже мій знайомий, «подуріти» — нехай, на те вона і молодість, хай ліпше ріжуть гарбузи, ніж один одного. Але хай не забувають про те, що українці в ці дні також поминають пращурів, але в інший спосіб — молитвами у храмах та провідуваннями могил.
Але коли я читаю, що відомий ресторатор і прихильник хеллоувіну Микола Тищенко цьогоріч потратив на епатажну вечірку з перевдяганнями і страшилками понад мільйон гривень, мені стає боляче і кривдно. Кривдно за наших хлопців, які стоять на Сході під безперервними обстрілами. Кривдно за волонтерів, які збирають по гривні на ліки і протези для поранених. Кривдно за бабусю з покрученими від важкої праці суглобами, яка довго стоїть перед м’ясною вітриною у супермаркеті, а потім іде, так нічого й не купивши…
Ну ось, знову я про матеріальне. А тим часом «Пане, не плюйтеся» звучить так само безглуздо, як і «Добродію, не обзивайте своїх співвітчизників «скотиняками». Ох і складна ця штука — культура…
