Їх врятувала віра в Бога, віра в людину і в свою мрію

НА СТЕНДАХ — НЕЙМОВІРНІ ІСТОРІЇ ТИХ, КОГО НЕ ЗЛАМАЛИ НІ КОНЦТАБОРИ, НІ ВІЙСЬКОВА БЛОКАДА

Виставку презентувала Леся Харченко — піар-менеджер Всеукраїнської благодійної організації «Турбота про літніх людей в Україні», відкриття якої відбулося в рамках програми «Місце зустрічі: діалог», що фінансується німецьким фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє».
— Дуже важливо, що молодь зможе прочитати історії людей, які пройшли війну, відчути біль і нещастя, що несе нацизм. Заради незалежності, майбутнього своїх дітей вони витримали непосильні страждання, проявили стійкість, волю і єдність. Німці у свою чергу хотіли подякувати і попросити вибачення у них. Тому був створений цей фонд, аби виплатити компенсацію колишнім підневільним працівникам. У нас про це мало знають, але Німеччина збирала ці кошти гуртом, — наголосила координатор програми.

 Організатори ставили за мету привернути суспільну увагу до колишніх в’язнів нацистського режиму, виховувати молодь у патріотичному дусі на принципах історичної правди. Загалом представлено історії людей, які були полоненими концтаборів, працювали на примусових роботах у Німеччині, пережили блокаду Ленінграда, фашистську окупацію. На стендах — портрети дев’яти колишніх жертв нацизму з України, Білорусі, Росії та їхні спогади про важкі випробування в роки Другої світової війни.
— Об’єднує героїв виставки одне: всі вони розповідають про те, що їм допомогло вижити. Цими історіями ми хочемо поділитися з молодим поколінням. Важливо, щоб нинішня юнь, як і учасники проекту, мала мрію, яка допоможе вистояти у найскрутніших ситуаціях, — зазначила Леся Харченко.

А СЬОГОДНІ НАДИХАЮТЬ ІНШИХ БОРОТИСЯ ЗА ЖИТТЯ І ДОСЯГАТИ УСПІХУ

— Ми намагалися показати не ті жахи, крізь які довелося пройти людям, а те, завдяки чому вони вижили, і тому ця виставка дуже оптимістична, — зауважує координатор програми.
Наприклад, житомирянин Франц Бржезицький, поляк за національністю, пережив два тоталітарні режими. Його батьки були репресовані у 1937 році. Цей чоловік єдиний не лише в Україні, але й у сусідній Польщі, хто залишився живим після катувань у концтаборі «Майданек». Франц Карлович завжди наголошував, що вижив завдяки вірі в Бога. Він розповідав: уже перед звільненням деякий час полонені змушені були перебувати на території табору, аби набратися сил, бо багато хто не міг навіть ходити. Якось, коли Франц їв, відчув на собі погляд — голодними очима на нього дивилася дитина. Він покликав хлопчину до себе, відламав шматок хліба і ще довгий час його підгодовував. Якось їх вишикували на плацу і запитали, хто ділився харчами з німецькими дітьми. Франц вийшов із ряду, і офіцер сказав: «Молодець, тепер вони з вдячністю розповідатимуть про це своїм онукам». Але після повернення в Україну Франца Бржезицького знову арештовують, ставлячи у провину співпрацю з окупантами і випадок із тим голодним німецьким хлопчиком. Він потрапляє на десять років у концтабір — уже радянський. Попри пережиті страждання цей чоловік завжди стверджував, що ми не повинні плекати в собі ненависть. Треба нести в серці людяність. Навіть у найважчих умовах.

 

Ми не повинні плекати в собі ненависть. Треба нести в серці людяність. Навіть у найважчих умовах.

Інший приклад — Наталія Вєтошникова, яка пережила блокаду Ленінграда. У неї загинула родина, і на запитання: «Як вам вдалося врятуватися?» — жінка, на мить задумавшись, відповіла: «Напевне, вижила завдяки мрії. Я хотіла бути чемпіонкою Радянського Союзу з тенісу. Ми ходили на стадіони, допоки могли тримати в руках ракетку». Дівчина була спортсменкою, посідала призові місця. Всю блокаду, вісімсот сімдесят два дні — від першого до останнього — вона провела в місті на Неві. Наприкінці липня 1943 року, коли Ленінград піддавався жорстоким артилерійським обстрілам, на стадіоні «Петровський» проходив міський турнір з тенісу серед жінок. Тоді Наталія Вєтошникова стала бронзовим призером, а згодом — багаторазовою чемпіонкою. За її плечима – 37 років тенісної кар’єри, більше півсотні медалей. Їй далеко за дев’яносто. Вона пише книжки, працює з молодими спортсменами і надихає інших людей на те, щоби жити і досягати успіху.
Завітали на відкриття виставки члени Луцької міської громадської ветеранської організації «Спілка в’язнів — жертв нацизму». Більшості з них — уже далеко за 80, є 90-літні, їм теж довелося багато пережити, побачити на власні очі, відчути жорстокість і ненависть. Своїми спогадами про війну поділився Олександр Миколайович Ніколаєв, який малолітнім хлопчиком потрапив до в’язниці гестапо.
На прес-конференції Леся Харченко повідомила, що німецький фонд оголосив міжнародний конкурс документального оповідання про людей — жертв нацизму, який проходитиме у двох номінаціях: професійні письменники та журналісти; молодь, студенти. Вимога — написати невигадану історію про людяність навіть у надважких умовах. Переможці отримають чималі грошові винагороди.
На жаль, нині, коли в Україні ллється кров, досвід цього покоління, як ніколи, на часі…