КОВЕЛЬСЬКИЙ РАХУНОК ІРАКСЬКОЇ ВІЙНИ
Батьки підполковника Олега Матіжева дізналися про миротворчу місію свого сина в Іраку лише після його загибелі
Батьки підполковника Олега Матіжева дізналися про миротворчу місію свого сина в Іраку лише після його загибелі
6 липня 1964 року молода сім’я ковельчан Віктора та Іраїди Матіжевих отримала поповнення: у них народився хлопчик. Свого первістка щасливі батьки назвали Олегом. “Ким же він стане, коли виросте?” – не раз гадали рідні. Віктор Олександрович все життя віддав залізниці, працюючи у локомотивному депо спочатку помічником машиніста, а потім, майже тридцять років, машиністом. Іраїда Володимирівна довгий час була старшою медсестрою вузлової лікарні. Вони й досі мешкають у старому одноповерховому будинку неподалік колії. У таких будинках у Ковелі після війни оселялися переважно залізничники.
Мабуть, є щось магічне, закладене самою матінкою-природою у тому, щоб народитися на свято визволення рідного міста від німецько-фашистських загарбників і стати згодом захисником вітчизни. У кожного з нас у дитинстві були свої кумири. Олег просто марив військовою службою. Він обожнював кінофільм “Офіцери” і страшенно хотів бути схожим на його відважних та шляхетних героїв. У атестаті Матіжева про середню освіту було лише декілька “четвірок”, решта предметів – на “відмінно”. А ще він захоплювався спортом, неодноразово виборював призові місця на різноманітних змаганнях з легкої атлетики.
- Олежка, ну, не йди у військові, – казав щоразу його тренер Микола Повар. – У тебе такі здібності до спорту… Навіщо тобі бути тим офіцером?
- Так офіцери й повинні бути сильними духом і тілом, – по-дорослому відповідав Олег своєму наставнику.
Уже через роки він, зрідка буваючи у Ковелі, навідувався до тренера, який не тільки його загартував, а й вселяв віру в себе.
Батьки не стали перечити синові, коли він поїхав поступати до Хмельницького вищого військового артилерійського училища разом з двома найкращими друзями – В’ячеславом Філоном та Олександром Білецьким. Наче сліпий жереб розкидав хлопців по світу. Білецький не поступив і залишився у Ковелі. Філона після закінчення училища направили до Групи радянських військ у Німеччині, а Матіжева, із “червоним” дипломом, – до Афганістану. Олег на той час уже одружився із чарівною хмельниччанкою, двоюрідною сестрою свого товариша-однокурсника, і у них народився син Олександр.
Два з половиною роки пекучого Афганістану додали сивини на скронях Олегу та його рідним і близьким. Звідти тоді якраз почали виводити радянські війська. Підрозділ капітана Матіжева забезпечував їх прикриття. За знешкодження у міжгір’ї чималого угруповання моджахедів його було нагороджено орденом Червоної Зірки. З рук самого президента Афганістану Наджибулли він отримав дві найвищих у цій республіці урядових нагороди, а від ЦК ВЛКСМ – золотий годинник. Про героїзм Олега у тій безглуздій, кривавій війні свідчить і той факт, що за його голову моджахеди обіцяли п’ять тисяч доларів.
Круті і петлясті військові дороги привели Олега Матіжева в Україну аж із Туркменії. Була служба у Житомирі, Чернігові, а два роки тому, після закінчення навчання в академії Генштабу Збройних сил України, його призначили начальником штабу механізованої бригади, яка дислокується у місті Болград Одеської області, що неподалік Ізмаїла. Звідси, у вересні минулого року, він й вирушив до далекого Іраку командиром 72-ого окремого механізованого батальйону.
— Остання наша зустріч запам’яталася тим, що Олег, як завжди, постійно кудись поспішав: приїхав і стрімко їхав назад. На спілкування часу практично не залишалося, – розповідає його давній друг Олександр Білецький. – Згадую наші шкільні роки. Олег завжди допомагав. Він веселий був, напевно, найбільше за всіх з нас.
Минулого року Олег Матіжев відсвяткував своє сорокаріччя. Молодша від нього на десять років сестра Наталія поїхала у Болград привітати. Після роботи зібралася суто чоловіча компанія, з жінок була лише вона одна. Від родини Наталія подарувала настінний годинник у його робочий кабінет та кавовий сервіз, знаючи брата, як затятого любителя кави. За столом почали проголошувати ювілейні тости, бажати здоров’я, щастя та… повернутися з Іраку. На душі у Наталії враз похолоділо. З розмов вона зрозуміла, що всі документи на Ірак вже підписано і переконувати Олега не їхати на цю війну надто пізно. Пройшовши афганські випробування, він нічого не говорив про Ірак, лише тихо, щоб не чули за святковим столом товариші, попросив сестру: “Ти тільки не кажи батькам”. І сестра, ковтаючи сльозу, пообіцяла.
Батьки все думали, що їх син десь на полігоні, тому йому не до листування. Невістка по телефону заспокоювала, казала, що у них – все гаразд, а Олег просто… ще не прийшов з роботи. Хоч насправді дружина Наталія, як і належить у таких випадках, добре знала, що це за “робота”. А батьки все чекали на сина, якого повинні уже були скоро демобілізувати. Невістка хотіла переїхати до Хмельницького, звідки вона родом, де залишилася її матір, де похований батько.
— Ні, мамо, коли я демобілізуюся, поїду із сім’єю тільки до Ковеля, – запевнював Олег і цим зігрівав батькам душу. – Мені з кожним днем все більше хочеться додому.
Не судилося… У той чорний вечір Іраїда Володимирівна няньчилась із маленькою внучкою Ольгою, поки донька та зять пішли в гості. Раптом у двері подзвонили.
— Наталія Вікторівна тут проживає? – поцікавився незнайомець.
— Тут, – мовила вона і відкрила двері, подумавши, що це прийшов якийсь знайомий сім’ї її доньки.
— А ви – Іраїда Володимирівна? – переступивши поріг, спитав чоловік.
Серце матері відчуло щось недобре. Вона ствердно хитнула головою. Гість відрекомендувався з військкомату:
— Я до вас із поганою новиною. Ваш син загинув…
У це матері було неможливо повірити. Земля під ногами захиталася.
— Як же у тому Болграді можна було загинути? – запитала Іраїда Володимирівна, коли прийшла до тями.
— Хіба ж ви не знали, що ваш син – в Іраку? – донеслося до неї звідкілясь.
Я дивлюся на фотографію, зроблену ще влітку 2003 року, коли Олег Матіжев разом із сім’єю приїздив на кілька днів погостювати до батьків та сестри. У кадрі він усміхається, але якась журба і тривога забралися в очі його рідних людей. На цьому останньому ковельському знімку ніби закарбувалося передчуття великої і непоправної трагедії.
Цинкову труну з останками підполковника Олега Матіжева доставили з Іраку спочатку на військову авіабазу в Німеччині, а потім – в Україну. Похоронять нашого земляка сьогодні у Хмельницькому. Ковельська влада з ініціативи міського голови Ярослава Шевчука найняла та оплатила автобус, аби рідні Олега Матіжева змогли провести його в останню дорогу.
Ярослав ГАВРИЛЮК.
6 липня 1964 року молода сім’я ковельчан Віктора та Іраїди Матіжевих отримала поповнення: у них народився хлопчик. Свого первістка щасливі батьки назвали Олегом. “Ким же він стане, коли виросте?” – не раз гадали рідні. Віктор Олександрович все життя віддав залізниці, працюючи у локомотивному депо спочатку помічником машиніста, а потім, майже тридцять років, машиністом. Іраїда Володимирівна довгий час була старшою медсестрою вузлової лікарні. Вони й досі мешкають у старому одноповерховому будинку неподалік колії. У таких будинках у Ковелі після війни оселялися переважно залізничники.
Мабуть, є щось магічне, закладене самою матінкою-природою у тому, щоб народитися на свято визволення рідного міста від німецько-фашистських загарбників і стати згодом захисником вітчизни. У кожного з нас у дитинстві були свої кумири. Олег просто марив військовою службою. Він обожнював кінофільм “Офіцери” і страшенно хотів бути схожим на його відважних та шляхетних героїв. У атестаті Матіжева про середню освіту було лише декілька “четвірок”, решта предметів – на “відмінно”. А ще він захоплювався спортом, неодноразово виборював призові місця на різноманітних змаганнях з легкої атлетики.
- Олежка, ну, не йди у військові, – казав щоразу його тренер Микола Повар. – У тебе такі здібності до спорту… Навіщо тобі бути тим офіцером?
- Так офіцери й повинні бути сильними духом і тілом, – по-дорослому відповідав Олег своєму наставнику.
Уже через роки він, зрідка буваючи у Ковелі, навідувався до тренера, який не тільки його загартував, а й вселяв віру в себе.
Батьки не стали перечити синові, коли він поїхав поступати до Хмельницького вищого військового артилерійського училища разом з двома найкращими друзями – В’ячеславом Філоном та Олександром Білецьким. Наче сліпий жереб розкидав хлопців по світу. Білецький не поступив і залишився у Ковелі. Філона після закінчення училища направили до Групи радянських військ у Німеччині, а Матіжева, із “червоним” дипломом, – до Афганістану. Олег на той час уже одружився із чарівною хмельниччанкою, двоюрідною сестрою свого товариша-однокурсника, і у них народився син Олександр.
Два з половиною роки пекучого Афганістану додали сивини на скронях Олегу та його рідним і близьким. Звідти тоді якраз почали виводити радянські війська. Підрозділ капітана Матіжева забезпечував їх прикриття. За знешкодження у міжгір’ї чималого угруповання моджахедів його було нагороджено орденом Червоної Зірки. З рук самого президента Афганістану Наджибулли він отримав дві найвищих у цій республіці урядових нагороди, а від ЦК ВЛКСМ – золотий годинник. Про героїзм Олега у тій безглуздій, кривавій війні свідчить і той факт, що за його голову моджахеди обіцяли п’ять тисяч доларів.
Круті і петлясті військові дороги привели Олега Матіжева в Україну аж із Туркменії. Була служба у Житомирі, Чернігові, а два роки тому, після закінчення навчання в академії Генштабу Збройних сил України, його призначили начальником штабу механізованої бригади, яка дислокується у місті Болград Одеської області, що неподалік Ізмаїла. Звідси, у вересні минулого року, він й вирушив до далекого Іраку командиром 72-ого окремого механізованого батальйону.
— Остання наша зустріч запам’яталася тим, що Олег, як завжди, постійно кудись поспішав: приїхав і стрімко їхав назад. На спілкування часу практично не залишалося, – розповідає його давній друг Олександр Білецький. – Згадую наші шкільні роки. Олег завжди допомагав. Він веселий був, напевно, найбільше за всіх з нас.
Минулого року Олег Матіжев відсвяткував своє сорокаріччя. Молодша від нього на десять років сестра Наталія поїхала у Болград привітати. Після роботи зібралася суто чоловіча компанія, з жінок була лише вона одна. Від родини Наталія подарувала настінний годинник у його робочий кабінет та кавовий сервіз, знаючи брата, як затятого любителя кави. За столом почали проголошувати ювілейні тости, бажати здоров’я, щастя та… повернутися з Іраку. На душі у Наталії враз похолоділо. З розмов вона зрозуміла, що всі документи на Ірак вже підписано і переконувати Олега не їхати на цю війну надто пізно. Пройшовши афганські випробування, він нічого не говорив про Ірак, лише тихо, щоб не чули за святковим столом товариші, попросив сестру: “Ти тільки не кажи батькам”. І сестра, ковтаючи сльозу, пообіцяла.
Батьки все думали, що їх син десь на полігоні, тому йому не до листування. Невістка по телефону заспокоювала, казала, що у них – все гаразд, а Олег просто… ще не прийшов з роботи. Хоч насправді дружина Наталія, як і належить у таких випадках, добре знала, що це за “робота”. А батьки все чекали на сина, якого повинні уже були скоро демобілізувати. Невістка хотіла переїхати до Хмельницького, звідки вона родом, де залишилася її матір, де похований батько.
— Ні, мамо, коли я демобілізуюся, поїду із сім’єю тільки до Ковеля, – запевнював Олег і цим зігрівав батькам душу. – Мені з кожним днем все більше хочеться додому.
Не судилося… У той чорний вечір Іраїда Володимирівна няньчилась із маленькою внучкою Ольгою, поки донька та зять пішли в гості. Раптом у двері подзвонили.
— Наталія Вікторівна тут проживає? – поцікавився незнайомець.
— Тут, – мовила вона і відкрила двері, подумавши, що це прийшов якийсь знайомий сім’ї її доньки.
— А ви – Іраїда Володимирівна? – переступивши поріг, спитав чоловік.
Серце матері відчуло щось недобре. Вона ствердно хитнула головою. Гість відрекомендувався з військкомату:
— Я до вас із поганою новиною. Ваш син загинув…
У це матері було неможливо повірити. Земля під ногами захиталася.
— Як же у тому Болграді можна було загинути? – запитала Іраїда Володимирівна, коли прийшла до тями.
— Хіба ж ви не знали, що ваш син – в Іраку? – донеслося до неї звідкілясь.
Я дивлюся на фотографію, зроблену ще влітку 2003 року, коли Олег Матіжев разом із сім’єю приїздив на кілька днів погостювати до батьків та сестри. У кадрі він усміхається, але якась журба і тривога забралися в очі його рідних людей. На цьому останньому ковельському знімку ніби закарбувалося передчуття великої і непоправної трагедії.
Цинкову труну з останками підполковника Олега Матіжева доставили з Іраку спочатку на військову авіабазу в Німеччині, а потім – в Україну. Похоронять нашого земляка сьогодні у Хмельницькому. Ковельська влада з ініціативи міського голови Ярослава Шевчука найняла та оплатила автобус, аби рідні Олега Матіжева змогли провести його в останню дорогу.
Ярослав ГАВРИЛЮК.