По безплатний хліб приходять і колишня вчителька, і мати учасника АТО...

ІНІЦІАТИВОЮ ПОДРУЖЖЯ З ЛУЦЬКА, ЯКЕ КУПУЄ ХЛІБ І РОЗДАЄ ЙОГО МАЛОІМУЩИМ

Щосуботи вранці у критому приміщенні на Старому ринку у Луцьку збирається 20 — 30 літніх людей. Вони формують чергу, яка не веде до жодної ятки. Люди чекають, про щось перепитують один одного, іноді й сваряться, якщо комусь здалося, що інший хоче пройти поза чергою. Продавці сусідніх точок знають, у чому справа, тому уваги вже не звертають. Адже так триватиме недовго: щойно з’явиться молода чорнява жінка, як її «підопічні» отримають по півбуханки, і черга зникне.

— Коли бачиш, як наші пенсіонери купують спред і ділять його на 30 шматочків, щоб вистачило на цілий місяць, то душа не витримує. От і вирішили з чоловіком виділити зі свого сімейного бюджету гроші, аби допомогти тим, хто не може собі дозволити зайвого шматка хліба. Купуємо його у пекарні, привозимо і роздаємо, — так Наталія пояснює їхню ініціативу.

Щотижня Наталя та Андрій Шафети роздають хліб малоімущим. Як правило, дають по половинці чорного і білого.

Жінка каже, що по хліб приходить і колишня вчителька, і мати учасника АТО, і багато інших людей, які взагалі–то мали б заробити достатню пенсію. На жаль, трапляються й такі, що намагаються зловживати допомогою. Наталія описала випадки, коли по безкоштовний буханець приходять люди на вигляд зовсім не бідні. Мовляв, пенсіонер і хочу взяти хліб. Таким відмовляють. Одна жінка просила кілька половинок нібито для лежачих сусідів. Але швидко стало відомо, що вона утримує курей і кормить їх хлібом.

— Мені вдалося її переконати. Вона зрозуміла і вже більше не приходить, — розповідає Наталія. — Дехто, навпаки, бере тільки одну половинку, а від іншої відмовляється. Каже: «Мені вистачить. Нехай краще буде комусь, хто не може купити». Трапляється, що просять для немічних сусідів.

Більшість своїх підопічних жінка вже знає в обличчя. І вони — її. Поки ми розмовляли, хтось проходив повз і вітався. А одна бабуся, яка не захотіла представитися, відгукувалася про подружжя якнайкраще.

Щосуботи до 60 людей отримують від підприємців Шафет безкоштовний хліб. Якось про їхній почин дізналися в одній приватній фірмі і принесли 500 гривень, на які попросили купити хліб та роздати, що й було зроблено. І якби інші небідні люди долучилися до такої ініціативи, це було б геть не зайвим.

Коли бачиш, як наші пенсіонери купують спред і ділять його на 30 шматочків, щоб вистачило на цілий місяць, то душа не витримує.

«КОБЗАРЕМ» ЗА 1 ГРИВНЮ

Останніми роками література стає дедалі дорожчою. Хороше видання нині коштує від 100 гривень. Тому поповнювати власну бібліотеку нині вельми недешево. Але ж у природі панує рівновага: якщо в одному місці холодно, то в іншому спекотно. Схоже, цей закон діє і на книжковому ринку. Оскільки новинки дорогі, то старі книги бувають дешеві. Серед них трапляються раритери, за якими колись ганялися. А нині нащадки спродують батьківські-дідівські бібліотеки за безцінь. Бувають такі ціни, що не купити книжку просто не можна. Скажіть, хіба можна пройти повз одне із перших повних видань Гомерової «Одіссеї» у перекладі Бориса Тена за 6 гривень? Або повз видання «Фархад і Шірін» Алішера Навої у перекладі Миколи Бажана тиражем усього 5,5 тисячі примірників за 14 гривень?

Якщо ж виходити із сучасних цін, то деякі видання мали б коштувати вдвічі-втричі дорожче. Візьмімо «Енеїду», надруковану 1968 року, з ілюстраціями художника Анатолія Базилевича. Її вдалося купити за 50 гривень. А сучасне видання такого ж формату (де ілюстрацій наполовину з текстом) коштувало б не менше 300 гривень.

Але «найдорожча» моя книжкова покупка — «Кобзар». Видання енциклопедичного формату побачило світ у 1964 році до 150–річчя від дня народження Тараса Шевченка. Чудово ілюстрований малюнками вже згаданого Анатолія Базилевича, Василя Касіяна, Михайла Дерегуса та інших відомих художників. Його виставили на аукціон за… 1 гривню. Ні, це не помилка. Не за 100 і навіть не за 10. Я зробив ставку «просто так», бо думав, що видання потягне чимало. Але нікого воно не зацікавило, остаточна ціна залишилася такою ж — 1 гривня. «Кобзар» за ціною трьох сірникових коробок. Або 1/4 проїзду в маршрутці. Або… Та що там порівнювати. Доставка обійшлася у кількадесят разів дорожче.

Немає, видно, нині попиту на Шевченка…

НЕПОТРІБНІСТЮ АРХЕОЛОГІЇ ДЛЯ НИНІШНЬОЇ ВЛАДИ

Про українські археологічні здобутки чиновники найчастіше говорять із піднесенням. Мовляв, це наші скарби (тільки так — скарби — і не інакше). Але то лише на словах і при певних оказіях, коли треба чимось похвалитися. Навіть якщо немає чим.

У реальності ж археологія в Україні — п’яте колесо до воза. Нікому вона не потрібна, за винятком невеликого кола ентузіастів. Бо заробітки у наших дослідників такі, що й Тутанхамон би заплакав. Але головне не те. От скажіть, ви знаєте, яка структура має проводити рятівні розкопки на Волині? Не знаєте. Бо такої не існує в природі. Звісно, є кілька науковців, котрі мають відкриті листи на роботи в тому чи іншому районі. Але якоїсь структури, яка б централізовано відстежувала та проводила роботи, немає.

Ні влада, ні суспільство не бачать у тому жодної необхідності. І коли раніше існувала археологічна експертиза ділянок, що відводяться під забудову, то чимало людей виступало проти, бо йшлося про видатки з власної кишені. Тому направо–наліво говорили, що археологи «приїхали, подивилися і взяли гроші «за одну бумажку». А те, що завдяки цим коштам фінансувалися повноцінні розкопки, наукові конференції та оформлення документації археологічних пам’яток, залишається за дужками. Скільки за той час знайдено реальних скарбів, ніхто й не рахує, адже перевіряли кожну ділянку під будівництво.

Звісно, такий стан речей був як кістка в горлі, тому невдовзі археологічну експертизу зліквідували. Відтак не стало й нагляду за дотриманням законодавства, нікому навіть зчинити інформаційний шум, окрім шанувальників старовини.

Нещодавно вандали зруйнували охоронний знак на городищі в Шацьку. А саму пам’ятку ще й розорали. Ще б пак, тисячолітнє поле в урочищі Сади одне з найродючіших в окрузі. Та ще й на березі озера. То про яку археологію може йтися? Пам’ятка — як більмо в оці любителям наживи. Адже земелька над озером у Шацьку коштує чимало. А ми ще пнемося в Європу.

Згадалося, як волинський археолог Сергій Панишко розповідав про нещодавню поїздку на наукову конференцію в Литву. Проходила вона у конституційній залі литовського парламенту, де свого часу було проголошено незалежність країни.

— Про такий стан археологічних пам’яток можна тільки мріяти, — поділився враженнями Сергій Дмитрович. — Біля кожного городища інформаційні стенди. Усе навколо покошено, доглянуто. Східці та оглядові доріжки вимощені дубовими дошками, аби все виглядало якомога автентичніше.

Отож, у Литві археологів приймають у парламенті, а в нас можна поруйнувати охоронний знак літописного городища, розорати пам’ятку. І нікому нічого за це не буде. Не сумніваюся: і вандалів не знайдуть, і тих, хто орав, не покарають.