Сама поставила на ноги 6 синів

Дитинство Ганни Стасюк проходило у важкі післявоєнні роки на хуторі поблизу Гути–Лісівської у багатодітній родині.

— Нас у батьків було шестеро: двоє синів і четверо доньок, — ​розповідає Ганна Михайлівна. — ​Батько, Михайло Васильович, з війни повернувся без правої руки, проте, незважаючи на інвалідність, давав раду й однією рукою. Разом із матір’ю, Параскою Яківною, трудились у колгоспі: тато — ​конюхом, мати — ​у ланці. Змалку нам доводилось допомагати їм по господарству.

Ганна Михайлівна вийшла заміж у шістнадцять років, щойно закінчивши дев’ять класів Лісівської школи.

Коли хлопці почали зустрічатися з дівчатами, у їхні справи ніколи не втручалася, а потім із радістю приймала їхніх обраниць за невісток.

— Звісно, батьки були проти такого раннього шлюбу, — ​пригадує співрозмовниця. — ​Хоча хату чоловік збудував ще до весілля, тож залишалося лише впорядкувати всередині.

Так розпочалося сімейне життя. Олександр працював трактористом у колгоспі. Через п’ять років у подружжя народився первісток — ​син Юра. Потім ще і ще. Невдовзі у батьків було вже шестеро красенів–синочків. Здавалось би, живи й радій, але доля непередбачувана і не завжди ласкава.

Невдовзі чоловік Ганни захворів на рак. У Києві зробили операцію, жінка привезла його додому. Олександр дуже переживав, що дружина залишиться вдовою із шістьма дітьми, до того ж наймолодшому синові було лише

6 місяців. Усіх, хто заходив до хати, він просив не залишати сім’ї напризволяще після його смерті.

— У парі ми прожили 23 роки, наступного року буде вже тридцять, як його не стало, — ​зі сльозами на очах каже Ганна Михайлівна. — ​Але як гірко не було, з Божою поміччю давала усьому лад.

Поки діти були малі, жінці по господарству допомагали її брати. А коли хлопці підросли — ​не цуралися ніякої роботи, бо ж мамі щодня треба було бігти на ферму, де працювала телятницею. За ту важку роботу має чимало всіляких грамот.

Хазяйнувала й удома: тримала трьох корів, багато іншої живності. Шість років поспіль їздила на буряки, аби діти мали необхідне. Старші сини залишались за господарів, один із них — ​Олександр — ​хазяйнував на кухні.

— Так «солодко» жилося, що й вгору не мала коли глянути, — ​продовжує мати–героїня. — ​Доля не була поблажливою до мене і моїх шістьох хлопців. Залишившись із ними одна, ще й допомагала матері доглядати батька–інваліда. Вдень робила на фермі, а ввечері потрібно було і їсти наготувати, і попрати вручну на копанці, і уроки з дітьми повчити. Проте вони у мене ніколи не були голодними чи гірше інших одягнутими.

Час ішов, сини підросли, мати усім зробила випровадини в армію. А вже згодом доля розбавляла життя радісними подіями — ​одруженням дітей, народженням онуків.

Залишившись із ними одна, ще й допомагала матері доглядати батька–інваліда. Вдень робила на фермі, а ввечері потрібно було і їсти наготувати, і попрати вручну на копанці, і уроки з дітьми повчити. 

— Коли хлопці почали зустрічатися з дівчатами, у їхні справи ніколи не втручалася, а потім із радістю приймала їхніх обраниць за невісток, — ​продовжує Ганна Стасюк. — ​Хотіла, аби всі оженилися і гарно жили. Дякувати Господу, що допоміг мені їх вигодувати й одружити. Колись хотіла дочку, а тепер маю п’ять невісток. Усі до мене дуже добрі — ​доглядають, шкодують, мамою називають, — ​після цих слів жінка починає плакати. — ​Разом із синами подарували 17 онуків. Дасть Бог, дочекаюся й правнуків.

Ганна Михайлівна живе разом із сином Сергієм, невісткою Марією і онуками Діаною та Іллею. Часто всі діти сім’ями збираються в батьківській хаті на свята. На втіху матері вони дружні, один одного підтримують. Старші, Юрій та Олександр, мешкають у своїх будинках в Гуті–Лісівській, сім’ї середніх синів Миколи та Івана — ​в Рудці і Будках. П’ятеро старших братів хазяйнують на своїх обійстях, періодично їздять на заробітки, бо роботи в селі практично немає. І лише наймолодший Віктор ще не одружений, живе у Луцьку, у 2016–му кілька місяців провів у зоні АТО на Донеччині. Працює у військовому госпіталі фельдшером.

Сини виросли, і тепер усе мало би бути добре у багатодітної матері, яка настраждалась у своєму житті. Але почало підводити здоров’я — ​болять ноги, важко ходити.

— Тепер я помочі своїм дітям не даю, а від них тягну копійчину, бо часто буваю у лікарнях, — ​сумно каже Ганна Михайлівна. — ​Але вони мною опікуються. Сергій, який декілька років тому купив будинок у Колках, через моє погане самопочуття не переїздить від мене. Іноді відвозить автомобілем на службу в церкву. До ніякої роботи мене не допускають. Хіба що внуків доглядаю.

Отак сьогодні і живе багатодітна мати Ганна Стасюк, оточена турботою шістьох синів та невісток. І це прекрасно, бо все добро неодмінно повертається сторицею.  

Сергій ГУСЕНКО