Радощі й печалі вдовиного життя

«О, яка гарна дівчинка! То моя майбутня жінка»

Галина Мойсеївна прожила у шлюбі зі своїм Калеником 27 літ.  І ось уже 23 — без нього. Невблаганна хвороба забрала судженого, який був від неї старший на             15 років. З цього, до речі, що у них велика різниця у віці,  і почала жінка свою розповідь про те, як поєдналися їхні долі:

— Каленик був другом мого брата. Вони разом працювали в Буцині, на підприємстві з   ремонту сільськогосподарської техніки. Я не раз бачила, як хлопці удвох йшли на роботу. А ще, коли після школи я нікуди не поступила вчитися і сиділа вдома, то мене подруга покликала за куму — я хрестила її сина. Вже як породичалися через похресника, то часто бувала у неї. І Каленик, який жив по сусідству, приходив. Так ми і вечоркували разом.
Але все ж початок їхнього знайомства жінка пов’язує з іншою подією, яка повертає геть у дитинство.

— У мене була старша сестра — від першого маминого чоловіка, — пригадує Галина Мойсеївна. — До нас разом з іншою молоддю приходив  мій Каленик (тоді, звичайно, про те, що він буде моїм, і думки ще не могло бути). Мати нас, малечу, заганяла в якийсь закуток. А молодь була в кімнаті. І коли якось Каленик йшов через кухню, де ми сиділи, то, глянувши на мене, сказав: «О, яка гарна дівчинка! То буде моя жінка».
Ясно, що пожартував цей, на той час уже дорослий парубок, який відслужив в армії. А з того жарту он що вийшло: Галина підросла і через десять років вони побралися. Чи пам’ятав Каленик той випадок, ту семирічну дівчинку, в якій побачив свою дружину? Коли про це зайшла мова, Галина Мойсеївна сказала:

— Він — не знаю, чи пам’ятав. А я  його слова, що стали пророчими, ніколи не забувала. І досі в уяві, як він ще й за руку мене взяв, і я побачила усміхнене обличчя... Кажуть, виходити заміж за старшого не варто, бо нібито інтереси різні і життя може не скластися. Але у нас все складалося добре. У шлюбі були дуже щасливі. 

До речі, перш ніж покликати мене заміж, Каленик якось на вечорницях у моєї куми  спитав мене: «Як ти дивишся на те, що я старший?» А я відповіла, не задумуючись: «Мені не важливо — старший чи ні, головне, щоб людина була добра». Після цих моїх  слів Каленик наступного ж дня сказав удома, що піде  на запивки. А що був цей парубок уже в літах, то мати його, що четверо дітей ростила без чоловіка, який з фронту не повернувся, ясно, не перечила.
А як же батьки нареченої сприйняли те, що їхня юна 17-літня донька йде за 32-річного кавалера? З цього приводу Галина Мойсеївна сказала:

— Батько не мав нічого проти, а ось маму йому доводилось стримувати, щоб не відмовляла мене від заміжжя. Я відчувала, що це їй не до душі, але вона мовчала і не збивала мене. У нашій багатодітній сім’ї, де росло десять синів і дочок, батько, як я  знаю з дитинства, був, як кажуть, завжди на своєму місці. Його слово — закон.

«Усе йшло до того,  що недовгим  виявиться шлюб»

У  червні 1968 року були заручини чи, як каже жінка, запивки, а на 28 липня весілля призначили. 

— У цей день, — розповідає Галина Мойсеївна, — був такий дощ, що з хати не вийти, — день і ніч в неділю і понеділок лило. Калюжі стояли всюди, то я скинула туфлі, взяла їх у руки і йшла босоніж до свекрухи — ми на одній вулиці жили.
Дощ на весіллі — то ж хороша прикмета, яка віщує багатство й щасливе життя. Коли про це заговорили, жінка пригадала й інші прикмети, які, як вважає, були своєрідним пророцтвом її раннього овдовіння:

— Пекли коровай, як заведено. Такий вже гарний був, коли у печі стояв. Заглядали коровайниці до нього — тішилися. А як витягнули,  то цей святий хліб враз запав. І ще таке: стояла я в клубі на реєстрації шлюбу (колись же не вінчались),  і в якийсь момент від фужера, якого я тримала в руці, дно відвалилося. Голова колгоспу, який вітав нас із Калеником, забрав його і дав цілого. Тоді на це не звернула особливої уваги, а зараз думаю, що це були погані прикмети. І лише 27 літ відпустив нам із Калеником Бог. Значить, треба у них вірити.

А ще жінка згадує таке:               

— Весілля наше було унікальне. Моя мати  того дня в пологовому відділенні народила мою наймолодшу сестричку Ганю (на жаль, вона вже покійна). А мені за матір була моя хрещена. Пам’ятаю, як із клубу після реєстрації шлюбу ми зайшли до мами в лікарню, коровай занесли їй, весільну провізію, щоб вона могорич виставила за дочку і зятя. 

Зовсім молодою вийшла заміж Галина Мойсеївна, але, як зараз сама каже, до сімейного життя була підготовлена:

— Коли я ходила в 10-й клас, то було трудно вчитись. Мама весь час лежала в лікарні з найменшим моїм братом Филимоном. На мене були покладені хатні обов’язки — треба було попрати, їсти зготувати, прибрати. І за меншими братами та сестрами доглядати навчилась — вміла і купати, і годувати їх. Одне слово, пройшла хорошу школу майбутньої господині.

А головне, звичайно, одружитись по любові — тоді і стерпиш, і поступишся, і зрозумієш. І з цього приводу жінка й сьогодні, через 23 роки вдовиного життя, каже: 

— Я свого Каленика дуже любила. Так, що мені завжди хотілося все в хазяйстві запорати, щоб, коли він повернеться з роботи, то ми могли удвох посидіти, поговорити. Ось такий був у мене життєвий стимул.

«Моїм дітям батька ніхто не замінить»

Після весілля молоде подружжя вісім місяців жило у матері Каленика.

— А потім ми купили на цьому ж місці, де й тепер стоїть наш дім, стареньку хатину, — розповідає жінка. — Але мені дуже хотілося, щоб у нас була своя нова хата. То я копійку до копійки складала. Може, коли й дітям не додала щось, коли  не хотіла тратити навіть 20 копійок на цукерки. Десять років збирали ми гроші і таки побудувалися.

За ті десять років у Грабовців народилося четверо дітей («троє  з’явилися на світ за чотири перші роки заміжжя — одне за одним»). 

 

 

— Це вже свою найменшу Ганю я народила, — каже жінка, —  у 36. Я поки дітей годувала, то, працюючи  дояркою, тринадцять років стажу заробила. Бо хоч чоловік і добру зарплату мав, але і мої гроші не були зайві у хазяйстві. Коли ж дійшло до будівництва хати, то я в усьому допомагала Каленикові. І більший, важчий кінець дерева був завжди мій. І так в усьому по життю: я була крепша за нього, здоровша, тож бралася за те, що важче робити. Шкодувала  Каленика, ніби відчувала моя душа, що йому небагато літ буде відпущено на цьому світі. Останній рік вже дуже слабував. Треба було тим більш — помовчати, коли йому догарало, і він, виплескуючи свій біль, міг щось і погане сказати...

Уже чоловік зовсім зліг. Галина Мойсеївна, як пригадує, сіла якось біля ліжка і не зводить погляду зі свого Каленика. А він питає: «Що ти так дивишся на мене?» Вона йому: «Дивлюсь і думаю, з чим я залишаюсь». І тоді він сказав: «Щось ми так прожили, що я тебе ніколи не пошкодував. А зараз уже й пошкодував би, але нема коли».

Коли важко на душі, то йду на могилу до свого Каленика. Подивлюся на портрет, поговорю з ним. «Ти ближче до Господа, попроси, щоб усе благополучно складалося у синів і дочок», — звертаюся до чоловіка.

— І цими словами, — говорить жінка, ледь стримуючи сльози розчулення, — він перекреслив все не зовсім добре, що було у нашому житті. Того дня від Каленика я почула  ще й таке: «Ти за мною не плач». А я йому: «Ми з тобою дітей погодували — як же не плакати? Буду плакати, ще й довго». А він далі своє веде: «Ти знайди такого чоловіка, який би тебе пошкодував». «Все, — я йому на ці слова, — вже пожила в заміжжі, скільки Бог дав, — більше мені не треба нікого.  Тож і шукати не буду. Моїм дітям батька ніхто не замінить»... 

І хоч було, що Галині Мойсеївні, коли вона овдовіла, нараювали чоловіків, але вона стояла на своєму — ніякого заміжжя. Бо хоч і була молода, але це вже не ті літа, як вважала, щоб під когось підлаштовуватись. Інша справа, коли живеш з батьком твоїх дітей. А раз його нема, то й нікого не треба. 

«Свято, коли всі збираються вдома»

П’ятеро синів і дочок Галини і Каленика Грабовців уже мають свої сім’ї. Одинадцять внуків підростає, але  тільки одного з них бачив дідусь. 

— На мій день народження з’їжджаються, — каже жінка, — і тоді у нашій хаті — свято.

Особливою була зустріч із найстаршим сином Віктором, коли він приїхав на 65-річчя Галини Мойсеївни в Ужгород (на той час вона в дочки внука маленького доглядала). Справа в тому, що вони побачилися після страшної розлуки — більше року Віктор був у зоні АТО. І таке випробування випало на долю жінки. Вона знає ціну коротким телефонним розмовам із сином. «Мамо, доброго ранку, у мене все гаразд», —  говорив він, зателефонувавши. Хоч, може, і не завжди справді  все було так добре, як хотів її запевнити, — беріг материнське серце. «Я щасливий, що всіх 13 бійців, з якими їхав на Схід України, привіз назад живими», — вже, повернувшись додому, казав Віктор матері. І ці слова теж тішили її.

— Хороші у мене діти, — говорить жінка. — Коли важко на душі, то йду на могилу до свого Каленика. Подивлюся на портрет, поговорю з ним. «Ти ближче до Господа, попроси, щоб усе благополучно складалося у синів і дочок», — звертаюся до чоловіка, який,  на жаль, уже мене не почує.

... Про те, що в Сереховичах живе Галина Грабовець, на долю якої випало непросте  вдовине життя, я дізналася від її односельчанки Людмили Кухарчук, котра свого  часу була героїнею сторінки «Любить! Не любить» (в одному з її випусків розповідалося про те, як ця жінка проклала дорогу своїм двом дочкам в Італію — там вони вийшли заміж, п’ятьох внуків подарували). Про Галину Мойсеївну Людмила Іванівна говорила із непідробним захопленням, як казала, у неї дуже поетична душа. І в цій поетичності була нагода пересвідчитися й нам уже з перших хвилин зустрічі.

— Оце мій сімейний іконостас, — показувала Галина Мойсеївна фотознімки дітей, онуків у рамочках на стіні. — Прокинусь вранці, привітаюсь — світліше на душі.

А ще жінка показала незвичайного зошита, у який вона записує те, що її хвилює, чим переймається. Дехто з ровесниць у юності щоденники вів — їй було не до           цього за клопотами в багатодітній родині. Зате тепер у неї є такий друг. І нам дещо зачитала з того зошита. Зокрема, із ось такого заповіту, в якому звертається до дітей з проханням: «Не продавайте рідного гнізда...» Йдеться про батьківську хату, «прийшовши в яку, можна повернутися в дитинство». Їй хочеться, щоб сини і дочки зліталися сюди, «як із вирію лелеки». Навіть тоді, коли і її не буде з ними.