Зізякович

У визначений час зустрічаю майстра – чоловіка років 60 – біля будинку. 

— Добрий день! Сергій, – кажу я, простягаючи руку.

— Добрий день! Володя, – відказує той і тисне мою долоню.

— А як вас по батькові, пане Володимире? – цікавлюся, розуміючи, що з огляду на різницю у віці називати нового знайомого лише на ім’я мені буде не надто зручно.

— Е–е-е! Ти такого точно не чув – та й натерпівся я за свого життя через те по батькові… Називай мене просто Володею.

— То це вашого тата як звали? – такого по батькові мені справді чути не доводилося.

Діватися нікуди – піднімаємося у квартиру, все оглядаємо. Визначаємося з цінами, термінами, якимись деталями. Проте журналістська – та й просто людська – цікавість зрештою бере гору:

— Пане Володимире, то як вас таки по батькові?

Після кількасекундної паузи чоловік зітхає і каже:

— Зізякович…

— То це вашого тата як звали? – такого по батькові мені справді чути не доводилося.

— Зізя… Та добре вже – розкажу тобі цю історію.

І повідав мені Володимир Зізякович таємницю свого по батькові. Коли ще тільки народився його тато, дід (який, звісно, дідом тоді ще не був) покликав на вечерю священика – випити за здоров’я сина й визначитися з ім’ям для нього. На столі плящина горілки, якась закуска. Поруч мати колише немовля. Налили по першій, закусили.

— Хай Іваном буде! – впевнено промовив священик.

— Отче, так у нас уже є син Іван… – розгублено відповів батько.

Випивають по другій. Закушують.

— Значить, хай Миколою буде! – заввиграшки знайшов вихід отець.

— Так у нас уже й Микола є… – відповідає чоловік.

Після третьої, здається, була пропозиція назвати Василем, після четвертої – Петром, після п’ятої – Григорієм… І як на зло, усі ці імена виявлялися вже «задіяними» – сім’я була великою. До того ж – багатою саме на хлопців.

Тим часом у пляшці заледве лишилося на денці. Мати мало не плаче, пригортаючи до грудей найменшого – і досі не названого – сина. А батько – вже трохи непевною рукою – ділить по останній.

Священик випиває. Трохи сумно дивиться на вже порожню посудину. Потім гикає і піднімається йти.

— Отче, а як же ж сина назвати?! – питається господар, ще пам’ятаючи причину застілля.

— Зізя, – відповідає (а може, ще раз гикає?) священик і таки виходить з хати, не давши опам’ятатися приголомшеним батькам.

За якийсь час чоловік пішов виписувати метрику на сина, де й заявив спантеличеному писарю, що священик назвав малого Зізею. Той, трохи подумавши, порадив додати до імені букву «к» – для солідності.
Так батько пана Володимира став Зізяком. А його діти – Зізяковичами.

До речі, майстер з Володимира Зізяковича справді хороший. Робить чоловік на совість – і зайвого «не дере».