Не варто бити вікна, аби продемонструвати свою мужність
Після першого несміливого удару шибка тільки тріснула, але залишилася у рамі. Від переляку моє серце ледве не вискочило з грудей, але я взявся енергійніше лупити по вікну, навіть спробував гамселити обома руками, а воно не піддавалося. Тоді розсердився на себе й вдарив з усієї сили кулаком! Скло задзвеніло й посипалося на землю. Це була перемога! В першу чергу над власним страхом, навіть не звернув уваги на порізану руку. Поряд так само азартно товкли шибки мої друзі...
Напевно у кожного бувають вчинки, які неможливо пояснити. З точки зору здорового глузду, і за них досі пече сором та мучить совість. Зараз уже не пригадаю, хто саме з нашої компанії запропонував побити вікна у першій школі, але всі дружно підтримали цю ідею. В юному віці в колі ровесників трапляються ситуації, коли потрібно продемонструвати свою хоробрість, іноді навіть безглузду, аби не отримати статусу боягуза. Саме у такі моменти спрацьовує «стадний інстинкт». Тоді втрачаєш здатність ухвалювати власні рішення й наступає, як називають фахівці, «ефект натовпу» – куди всі, туди і я. Серед наших різноманітних хлоп’ячих забав чомусь саме такий вчинок – розбити вікно – вважався справжньою звитягою, кроком до завоювання авторитету та визнання серед дворових друзів.
Пожбурити каменюку чи цеглину в якусь шибку та відразу кинутися навтьоки було не так нецікаво й цілком безпечно. Для цього багато розуму й хоробрості не потрібно. Тому ми ускладнили завдання, щоби перевірити сміливість кожного з нас. Домовилися бити вікна руками і всі одночасно. Тепер то я знаю, що це називається кругова порука. Оскільки ріс я хлопчаком слухняним, сором’язливим та нерішучим, то без роздумів зголосився взяти участь в цій «акції». Хотів показати себе пацаном безстрашним, нахабним та цинічним, який нічого не боїться. Для такої серйозної операції вибрали першу школу, хоча більшість із нас тоді навчалася у четвертій.
У середині 1970-х, приблизно у таку ж осінню дощову пору, як зараз, група підлітків, які жили в центрі містечка Ківерці у районі кулінарії «Берізка», пізнім вечором зібралися для випробування власної мужності. Оскільки шкільний сторож чергував у центральному корпусі (ми точно знали, що він там просто спав), трощити вікна прийшли у бібліотеку, яка знаходилася неподалік у старій дерев’яній хатині. Сама «операція» тривала кілька хвилин. Розбивши шибки, ошалілі від страху та власного «героїзму», ми довго й далеко втікали, бо здавалося, що хтось за нами женеться. Хоча тоді не було ніякої погоні. Знаю, що правоохоронці згодом наполегливо шукали хуліганів, котрі розгромили вікна у шкільній бібліотеці й навіть лякали невпійманих учасників страшним покаранням. Тому, добряче перепуджені, ми домовилися нікому про це не розповідати.
...Ще довго я здригався, коли починав гавкати наш собака. Мені постійно ввижалося, що за мною приїхали міліціонери, бо знайшли за аналізом крові – наївні дитячі страшилки. Головний урок, який я засвоїв з цього випадку: не варто бити вікна, аби продемонструвати свою мужність. Життя обов’язково дасть можливість її показати. Навіть у натовпі потрібно мати власну думку й не боятися її висловити.
