Загадка урочища Хрести, де немічні зцілюються, а безплідні жінки стають матерями
Нині неможливо встановити, хто саме першим пізнав чудодійну силу цього місця. Лише відомо, що десь у середині ХІХ століття однієї лютої зими серед дрімучого лісу замерзла родина старців. Вони не дійшли до найближчого хутора кілька кілометрів. Навесні, коли зійшов сніг, селяни поховали мандрівних жебраків на кладовищі. На місці їхньої смерті поставили хрести. А згодом хтось із місцевих зауважив: якщо тут помолитися, то прохання збувається. І стали сюди люди приходити, зав’язувати на хрести стрічки, рушники та хустки. Чутки із уст в уста про дива в урочищі, яке отримало назву Хрести, або Старці, швидко розійшлися серед народу. Вже півтора століття їдуть у ці місця паломники
Мала страшні рани на ногах, приїхала, помолилася — і вони загоїлися
Отож, щоби на собі перевірити чудодійні властивості містичної місцевості, ми також вирушили у відрядження у справжні поліські нетрі. Лісове урочище Хрести розташоване за селом Луко Володимирецького району Рівненської області. Відразу хочу попередити, якщо хтось надумає їхати – дорога сюди жахлива, мені здається, волинські шляхи у ліпшому стані. Тому найкраще добиратися потужним джипом, а ще зручніше – звичайною підводою. Ми таки дісталися із Воронків до Луко, згадуючи незлим тихим словом чиновників, депутатів та міністрів, котрі вже не один рік обіцяють відремонтувати вітчизняні дороги, тільки не кажуть, коли саме це станеться.
У селі заходимо у крайню хату до місцевої жительки Олени Рищиковець.
— Жінко, вставай, до тебе люди приїхали, – звертається до дружини чоловік Сергій Петрович. – Вона прилягла, бо трохи заслабла, – пояснює нам господар.
Цікавлюсь у нього, як давно стало відомо про дива зцілення в урочищі.
Тут у вихідні стільки людей буває, особливо в неділю, після служби в церкві.
— Моя бабця померла у 1968-му й мала 90 літ, – відповідає Сергій Рищиковець. – То ще її бабуся розповідала про цих старців. Їх там було п’ятеро: чоловік, його жінка-поводир та троє діток.
— Вони йшли з Дібрівська в село Луко, але почалася заметіль. Сіли в лісі відпочити й, видно, так і заснули, – продовжує Олена Рищиковець. – Їх замело снігом, задубілі тіла знайшли аж навесні. Наші люди похоронили старців, а на місці смерті серед лісу поставили спершу одного хреста, а тепер їх там — 17 чи 18. Батюшка казав, що більше не треба. Ніхто не знав імен тих жебраків, які замерзли. Але одній бабусі приснився старець і сказав, що його звали Калістратом.
За словами жінки, вже багато літ в урочище їдуть люди з різними проблемами: хтось занедужав, чи не ладиться сімейне життя. В кого яка гризота, з тим і звертаються.
— Огорожу зробила одна жіночка зі Степангорода, – і Олена Федорівна наводить реальний приклад чудесного зцілення. – Вона мала страшні рани на ногах, приїхала, помолилася — і вони загоїлися. Щоб віддячити, прислала людей, які привезли сітку й цементові палі. Ми постійно прибираємо там, загрібаємо листя. Мій чоловік зробив столика, неподалік поставив туалет, щоб люди навколишній ліс не загадили.
Дізнавшись про мету візиту, селянка відразу погодилася провести нас до Хрестів, хоч, як каже, дорогу легко знайти за кольоровими стрічками, що зав’язані на деревах.
Звернення до небес на цьому місці повертає і з полону
Пані Олена сідає в нашу машину й показує, куди їхати. За її словами, від їхньої хати до Хрестів — десь два кілометри. Вона сюди приходить, скільки себе пам’ятає, з раннього дитинства. Жінка дорогою розповідає, що мала трьох дітей. Дочка Катерина зі своєю сім’єю живе в їхньому селі. Меншого сина Павлика током забило, в березні буде п’ять літ. Найстарший – Леонід — мешкає у Вараші. Він професійний військовий, два роки відслужив миротворцем в Іраку.
— Я тоді тут так просила в Господа, щоб син повернувся живим, – згадуючи, Олена Федорівна витирає сльози. – Приїхав звідти цілим, жодної подряпини. А тут нова біда. Коли розпочалася війна на Сході, то він одним із першим поїхав захищати Україну. Мій Льонік був на фронті, а я тут постійно молилася за нього і за всіх наших солдатів. Отримали страшну звістку: син попав у полон до сепаратистів. Тоді ми запрягали з чоловіком коника й приїжджали сюди кілька разів на день. Льоню там били й катували, але через місяць відпустили. Підлікували в госпіталі, й зараз син знову на війні.
Ми трохи проїхали піщаною лісовою дорогою, а далі — пішки. І ось нарешті серед лісу ще здалеку побачили яскраві стрічки та хустки на хрестах, ніби стоять десятки людей.
— Місце справді святе й намолене, як у храмі, – розповідає пані Олена. – Тут у вихідні стільки людей буває, особливо в неділю, після служби в церкві. Зараз такий час, що багато жінок не можуть виносити дитя або завагітніти, то приїжджають до хрестів. Наші добрі знайомі з Дібрівська поженилися, й у них довго не було дітей. Стали сюди навідуватися, й жінка народила двійнят. А вони стільки літ цього чекали. Хіба не диво Господнє? Хто просить із вірою, тому й дається, – такий висновок робить берегиня лісового святилища. – В кого діти слабі, то сюди несуть їхні іграшки й одежу. Кажуть, що допомагає.
Доки ми майже три години добиралися з Луцька, всю дорогу моросив дощ, але коли підійшли до Хрестів, то того похмурого дня несподівано розпогодилося й виглянуло сонце.
— Бачите, як вас зустрічає урочище, – пояснила нам Олена Федорівна. – Навіть небо радіє. Помоліться щиро за свою родину й попросіть для всіх здоров’я.
…У мене було таке відчуття, ніби перебуваю у церкві. На душі стало радісно та спокійно. Не знаю, може, це ефект самонавіювання. Раціональним розумом важко осягнути, що якесь місце у лісі має дивовижну лікувальну, майже чарівну силу. Але чомусь же люди їдуть сюди з усіх кінців України й навіть сусідньої Білорусі. Дивлюся й усвідомлюю: кожна стрічка – чиєсь німе прохання про зцілення чи безмовний крик про допомогу. Це ж яка концентрація людського болю, а разом з тим — віри та надії…
На зворотному шляху з лісу наша «Ауді» забуксувала на піщаній дорозі, а за кілька метрів просто сіла на днище.
— Чомусь не хоче нас відпускати урочище Хрести, – зробив висновок колега–фотокореспондент Олександр Дурманенко.
Довелося йти в село по допомогу. Сергій Рищиковець узяв лопату й сокиру, і ми почали дружно й наполегливо звільняти з полону редакційну машину, бо вже темніло.
— Не переживайте, ви не перші, я вже стількох паломників витягував. Буває по три машини на день. Ще ніхто в лісі не ночував. І вас визволимо, – усміхається чоловік і знову береться за лопату. – Теперика можна класти під колеса гуллє, – і приносить з лісу товсті гілки.
Через півгодини кропіткої роботи ми таки вирвалися. І тільки завдяки щирій та самовідданій допомозі Сергія Рищиковця, якому сердечно дякуємо.