«Якби вітер тобою став, він би тіло моє гортав…»

«Якби треба було знайти відповідники цим віршам серед музичних жанрів, то ними виявилися б вальс, романс і безмежно чуттєвий блюз, кожна нота якого хоче тривати вічно, як вічно хоче тривати зникомість айстр у старому сквері, мокрі жоржини і одна пляшка вина та одна любов на двох». Такими словами знаменитий поет, лауреат Шевченківської премії Костянтин Москалець охарактеризував книгу поетеси, головного редактора і співзасновника львівського «Видавництва Старого Лева» Мар’яни Савки «Пора плодів і квітів» (2013). Тож запрошуємо і вас у Світ Високих Почуттів!

Жінка, котру пробудили над ранок, прочинена брама

Жінка, котру пробудили над ранок, прочинена брама,

Першому світлу з-за обрію ледь відкрита.

Тіло її ще занурене в ніч. Як у купіль.

Долоні дитинно безвольні.

Сон стікає по шкірі її як грудне молоко.

Пригубити б його.

Приголубити.

Пити.

Пити блакитну розніженість,

Що струмує у жилках занадто тонких зап’ястків.

Розгортати її тонкоткані сувої,

Шукаючи входу без жодного виходу.

Жінку відкривати над ранок,

Ніби вводити в храм.

І, спливаючи ніжністю,

Бути її підніжжям.

Жінку відкривати над ранок, ніби вводити в храм.

Ваніль

я ваніль

я солодка блукаю

усім твоїм тілом

проникаю в уста

з кожним подихом

кожним ковтком

я летка

я умію літати

я так би й летіла

як травнева бджола

оповита квітковим пилком

я ваніль

я тебе огортаю

найтоншим з мережив

я беру у полон

цілковито

до грама

всуціль

ти вдихни мене всю

без обмежень

і без застережень

я тобі розкажу

я ваніль

я ваніль

я ваніль

 

У дорожній валізі

у дорожній валізі

усі мої сни і бажання

і коли я її відкриваю

теплий вітер відносить мене

у сади де розквітли морелі

я ступаю без страху

без одягу

під ступнями вгинаються трави

хтось до мене

торкається

теплі як вітер долоні

і цілує у спину

моє прогорнувши волосся

але все це лише акварелі

починає дощити

і стікає пейзаж

я сиджу

на краєчку палітри

пальцями ніг

розминаю

фарбу свіжої зелені

це здається трава

Наші душі тихесенько бігли у сад цілуватись під сивою грушею.

Якби вітер тобою став

Якби вітер тобою став,

Він би тіло моє гортав

І нестримно горнув і пестив,

Якби вітер тобою став.

Якби сонце було, як ти,

То б від ніжної сліпоти

Засльозилися в нього очі,

Якби сонце було, як ти.

Якби небо було, як ми, –

Заховало б свої громи

І спочити лягло у травах,

Якби небо було, як ми.

 

Ще не було в нас ліжка

Ще не було в нас ліжка,

стелили на свіжій підлозі;

передпліччя нам терпли –

хотілося спати в обіймах,

все нам сон не ішов,

завертали розмову на осінь

і на те, що вино

ще не має потрібного солоду,

і на те, що вино –

то на згадку про Нього.

А над ранок,

коли засинали,

наші душі тихесенько бігли у сад

цілуватись під сивою грушею.

 

Тут так багато всіляких дрібничок

тут так багато всіляких дрібничок

що можуть зворушити

от скажімо конверти з пелюстками квітів

куди можна сховати листа до коханого

написати на справжнім папірусі

кілька затаєних слів

от наприклад:

люблю, коли мліють коліна

від пестощів

або

ми так глибоко ще не пірнали

ще глибше коханий

залишайся в мені

і розквітнуть тутешні магнолії

їх навіть не конче комусь відсилати

просто тримати при собі

у дамській торбинці

щоб якось випадково віддати

чорношкірому митнику

замість візи

він однаково не зрозуміє

 

Знаєш у нас

знаєш у нас

не буде нічого окрім

однієї троянди

і пляшки вина

сказав він до неї

сідаючи поруч на голу дощану підлогу

однієї троянди

і пляшки вина

чогось більше було би занадто

…може ще кілька свічок

додав за хвилину

…може запаху моря

і вікно відкрив

…може чорних оливок

і став цілувати їй очі

…може трохи овечого сиру

і став розстібати

двадцять п’ять перламутрових ґудзиків

…може меду до чорного хліба

і торкнувся губами

малого наперстка грудей

і вже далі мовчав

тільки спрагло ковтав

її тіла медове вино

…де ж троянда?

питала потому вона

щоразу як він усміхався

розімліло крізь сон

…де ж троянда?