Якби я вчасно дізналася про зефір…
«Не позбавляй його дитинства», — застерігав у нашій родині бабусю дідусь, коли та не давала синові витягати з борщу картоплю. О, то явище, гідне бути сфотографованим, описаним, змальованим і занесеним у сімейний історичний альбом! Оте маленство з дивною наполегливістю намагається ще не зовсім слухняними двома пальчиками вхопити неслухняний овоч, він вислизає — і тоді усе спочатку. Оце вміння сконцентруватися, оце настирливість!
Гортаємо сторінки часу. Те саме маля — уже школярик — робить уроки годину—дві, стогне, сердиться і чекає слушної нагоди чкурнути. Минає ще кілька років, і у хаті починаються розмови про непрактичність деяких шкільних предметів для подальшого життя. «Мамо, тобі часто у побуті інтеграли доводиться шукати?» — іронізує син. Починаю щось розповідати про уміння взяти себе за чуба і змусити, навіть якщо є тисяча «але», про те, що часто суть уроків полягає не у знанні, а у вмінні працювати над собою (іноді насильно), що в житті необхідне, і чую: «Що ти мені задвигаєш?!» Тоді руки опускаються, але рятую себе спогадом: «Ось у знайомого жадоба до навчання нехай у коледжі, та таки прокинулася!» А потім думаю: от якби я вчасно дізналася про зефір.
«Мамо, тобі часто у побуті інтеграли доводиться шукати?» — іронізує син. Починаю щось розповідати про уміння взяти себе за чуба і змусити, навіть якщо є тисяча «але», про те, що часто суть уроків полягає не у знанні, а у вмінні працювати над собою (іноді насильно), що в житті необхідне, і чую: «Що ти мені задвигаєш?!»
Є такий тест «зефірний». Психологи проводять його для дітей 4–6 років. Він перевіряє, чи може дитина відкласти своє задоволення на потім, тобто чи здатна керувати собою. Дослідник пропонував малечі зефірки, але з умовою: якщо потерплять — отримають ще одну, не втримаються — матимуть тільки ту, що на столі. Він зникав на 15 хвилин, і за цей час частина дітей «пакувала» солодощі, а інші що тільки не робили, щоб витримати (і очі закривали, і бавилися солодощами, як іграшкою) і врешті-решт перемагали. Усміхаєтеся? Даремно. З’ясовано, що дошкільнята, які вміють відкласти насолоду на пізніше, більш успішні згодом! Тест показав, що уже такі «пуцьвірінки» мають різні рівні самоконтролю! Деякі навчені змусити себе зачекати до кращих часів. «Нехай тепер нецікаво, нехай зараз я нічого не отримаю, але докладу зусиль і в майбутньому буду мати удвічі більше». Самоконтроль і вміння мотивувати себе. Упевнена, що їх можна формувати і розвивати!
Пам’ятаю, як прочитала про давній український звичай. Родина не починала снідати-обідати, допоки батько не скуштує страви, інакше по голові ложкою могли отримати. Тоді подумала, що це жорстоко, бо воно ж пахне! Дорослому стриматися легше… Хай би вже їли ті діти, вони ж маленькі. Тепер я про це думаю знову, інакше… Або постає перед очима моя бабуся: виймає з печі великодні паски, шинку — як не увиваємося ми з братами довкола неї, твердо спроваджує з літньої кухні, мовляв, «дочекайтеся свята».
Ще один приклад — французький. Потрапила мені до рук книга Памели Друкерман, мами і письменниці, яка мала змогу порівняти, як виховують дітей в Америці та Франції. Вона зауважила, що маленькі французи стриманіші, спокійніші. У чому ж причина? Ось одна з її історій про це. Мама з дітьми пече кекси. Нарешті вони готові — запашні, здобні. На годиннику — 13-та. А вечеря — о 17-й. Навіть і не думайте, що мама дозволить наїстися свіженького печива. Якщо діти плакатимуть, вона їм ласкаво розповідатиме, що обов’язково почастує, але через 4 години. Треба лише трішки зачекати, і тоді всі разом сядуть за красивий стіл… Старші діти уже не потребують таких маминих запевнень: вони стримують себе самостійно. Керують бажаннями, поведінкою. Зайве й казати, що самоконтроль — надзвичайно помічний у всьому: налаштовує на виконання одноманітної чи й тяжкої справи з однаковою увагою, змушує до ще одного маленького зусилля попри втому і врешті дає змогу докопатися до суті. Це дуже допомагає дитині і дорослому. Це треба плекати. Очевидно, що не тільки за посередництвом їжі. Велике починається з дрібниць!
Оксана КОВАЛЕНКО, мама
