«Напевне, я «рекордсменка»: за 3 роки перенесла 20 хірургічних втручань»

«Володимир Карпук був для мене «лікуючим народним депутатом»

— Мала тоді 30 років, удома — ​троє малих дітей. Я не була хворобливою замолоду, не цікавилася медициною і навіть не чула, що є така недуга, яку в мене виявили. Діагноз «системне захворювання сполучної тканини» поставив у 2001 році в ревматологічному відділенні обласної клінічної лікарні Володимир Георгійович Карпук, — ​почала розповідь жінка. — ​Що спричинило цю аутоімунну хворобу, ніхто не може знати. Напевне, і стрес міг її запустити…

Найболючіші моменти життя молодої матері були пов’язані з інвалідністю старшого синочка Володі. Досі здригається, згадуючи, як сама тримала маленьке рідне тільце, що пручалося з усіх сил, коли лікарі та медсестри робили пункцію, інші болючі процедури. У рік і  4 місяці малий перестав сидіти, прогнози були невтішні. Дитину вирвали з лап смерті, але наслідки хвороби залишилися. Пережити, прийняти це мамі було неймовірно важко.

Мені сказали, що таку операцію можуть провести тільки в Києві чи Львові. Але, на щастя, є справжні професіонали і в нашій області.

— Заради Володі мусила жити, бо він би без мене не зміг… Володимир Георгійович пояснив, що при моїй недузі страждає імунітет, захисна система організму атакує сама себе і одним чи кількома курсами лікування тут не обійдешся. Я оббивала пороги столичних інститутів, але й там казали те ж саме. Приймала гормональні препарати, від яких погладшала до 102 кілограмів, ретельно виконувала всі призначення. І навіть коли Володимир Карпук став народним депутатом, знаходила можливість проконсультуватися у нього. Дізнавалася, коли буде зустріч з виборцями чи прийом на окрузі, приходила, і Володимир Георгійович завжди знаходив час, аби розпитати, як я почуваюся. Місцеві чиновники, бувало, тривожилися, чи не на них скаржуся народному депутатові, — ​сумно усміхається наша співрозмовниця, — ​а я потребувала не тільки кваліфікованих порад авторитетного ревматолога, а й моральної підтримки цієї доброї і мудрої людини. Отримую її і досі.

Жінка гортала списані нерозбірливим почерком лікарів аркуші, читала перелік діагнозів, що зайняв більш як півсторінки, перелистувала чи то історію хвороби, чи свого життя. Уродженка Камінь–Каширщини, згадувала як найближчу рідню хірургів–земляків — ​батька і сина Солов’їв, перелічувала десятки інших прізвищ відомих на Волині спеціалістів, з якими звела доля за більш як півтора десятка літ змагання із недугами. Припускала, що багатьом з них, можливо, й допекла, бо було нестерпно тяжко. Коли відчай брав гору, єдиною розрадою були діти, сім’я, в якій відігрівала душу, набиралася сил.

— От відпросилася у Миколи Миколайовича Берника, свого теперішнього лікаря, на вихідні. Син Андрій відвезе у село. Чоловік хвалився, що вже капусти наквасили, наготували всього. Він у мене і не курить, і спиртним не зловживає, і не матюкається. Тримає кізочок, бо їхнє молоко корисне при багатьох хворобах, просить, щоб пила. Бо їжу мені тепер трудно підібрати, маю серйозні проблеми із шлунково–кишковим трактом. Та й взагалі, здається, здорових органів у мене вже не залишилося, — ​зітхає Анжела і переводить розмову на іншу тему, заради якої й прийшла.

«Свого єдиного наднирника довірила Миколі Галею»

Якщо переглянути хронологію хірургічних втручань, які перенесла Анжела Бобко за останні 3 роки, то розумієш, що вона — ​героїчна пацієнтка. Торік лягала на операційний стіл навіть по двічі на місяць. Розповідає, що стукала у всі двері, просила допомоги, бо навіть при тому, що лікарі ніколи не брали у неї гонорарів, грошей на лікування завжди бракувало.

Видалення фіброліпом, нагноєних атером, кіст та інших болячок, які вилазять час від часу, змордувало тіло, на якому, здається, живого місця не залишилося. Її оперували у гінекології, у відділеннях абдомінальної, щелепно–лицевої, лапароскопічної хірургії… Але коли залишилася з однією ниркою — ​важко було не запанікувати. Тим більше, що виникли сумніви, чи в нормі єдиний вцілілий наднирник.

— Потрібно було взяти частинку органа на дослідження — ​зробити біопсію наднирника. Мені сказали, що таку операцію можуть провести тільки в Києві чи Львові. Але, на щастя, є справжні професіонали і в нашій області. Наприкінці жовтня завідувач відділення лапароскопічної хірургії обласної клінічної лікарні Микола Галей успішно справився із цим завданням. Він і раніше мене оперував, разів 8 я лежала у його відділенні, але тепер ризик був дуже великий, — ​зі знанням справи розповідала пацієнтка зі стажем.

— Кожна операція — ​це ризик. Я знав, що хвора перенесла багато хірургічних втручань, окрім тих, які були проведені у нашому відділенні. Ми її оперували з приводу поліпозу жовчного міхура, патології стравоходу, решту разів — ​переважно з діагностичною метою. Коли працюєш із такими пацієнтами, треба бути готовим до різних нестандартних ситуацій і знати, як із них виходити. Тому хоча це була справді перша у моїй практиці біопсія наднирника у хворої з однією ниркою, я погодився її провести, — ​коротко прокоментував ситуацію завідувач відділення лапароскопічної хірургії, кандидат медичних наук Микола Галей.

 «І на докторську дисертацію матеріалу вистачить»

У кабінеті Миколи Михайловича на стінах — ​десятки сертифікатів, які засвідчують, що він використовує усі можливості для професійного вдосконалення, їздить на стажування за кордон, постійно освоює нові лапароскопічні методики, бере активну участь у наукових конференціях. У його колективі — ​5 хірургів. За словами Миколи Галея, кожен із колег може у будь–який момент перейти з лапароскопічної операції на традиційну, якщо через певні анатомічні особливості хворого виникає така необхідність. Хірурги, які володіють лапароскопічними методиками, мусять бути «універсальними».

Окрім уже звичних холіцистектомій і гриж, тут проводять втручання на підшлунковій залозі, шлунку, тонкому і товстому кишківнику. Нині люди все частіше роблять вибір на користь лапароскопії, тож іноді навіть виникають черги на операції. Довідалися ми у відділенні й про добру новину для тих, хто страждає від зайвої ваги. Позбутися її тепер допомагає людям команда Миколи Галея.

— Уже прооперували декількох пацієнтів із ожирінням, результати чудові, процес схуднення проходить поступово, без рецидивів. Суть втручання полягає у тому, що ми видаляємо ту ділянку шлунка, яка відповідає за відчуття ненаситного голоду. Звичайно, до таких операцій треба вдаватися, коли лікування в ендокринологів не дає ефекту, коли випробувано усі інші способи. Але, як свідчить досвід сусідів–поляків, де лапароскопічний метод лікування ожиріння набув дуже великої популярності, це перспективна справа, — ​каже Микола Михайлович.

А присутня при цій розмові Анжела Бобко жартує: «Мені уже відпала потреба у такій операції, за останні два роки 50 кілограмів самі «злетіли». Але за лапароскопію я обома руками. З такими пацієнтами, як я, вам, Миколо Михайловичу, і на докторську дисертацію матеріалу вистачить».