Заболотцям репетитори не потрібні – потрібні нові Куляки!

«Патріотизм –  через туризм!» –  таке наше гасло

Сьогодні Заболотці входять до Литовезької об’єднаної територіальної громади. Величний палац культури занепав, коли в 1990–х його перестали опалювати. Народний колектив «Заболотчанка», що наполовину із вчителів, співає тепер у школі. А що тут активно розвивають туризм і журналістські відрядження теж належать до подорожей, то й ми вирушили в Заболотці через 30 років після тієї публікації…

На туристичний зліт сюди з’їхалися з усіх шкіл ОТГ: Литовежа, Заставного, Мовників. Лінійка експромтом, Гімн України співають щиро й злагоджено, похідну пісню у супроводі гітари – бадьоро й натхненно, а тоді біжать хто на майстер–класи із в’язання вузлів, хто – з визначення азимута, долають мотузкові перелази та перепони на шляху.

— Наша школа єдина в районі, де туризм так активно розвивається. У 2008 році запропонував своєму заступнику Іванові Романюку вести гурток. Він захопився так, що й нас усіх запалив. Обходили вчителі з учнями майже всі Карпати, Західну та Центральну Україну. Маршрути розробляємо самі, а про ночівлю домовляємося з місцевими школами. Остання поїздка була 5–денна: Бердичів – Умань – Чигирин – Канів – Київ. «Патріотизм – через туризм!» – таке наше гасло. У походи кличемо й батьків, голову ОТГ, щоб виділяв гроші на розвиток туризму, – натякає директор школи Ярослав Матящук. А голова ОТГ Іван Іванчук погоджується: активний відпочинок треба підтримувати.

«Гроші у навчальних закладах мають іти  за педагогом»

Туристичний – єдиний у цій школі гурток, інші познімали через економію в ОТГ. «Будь–яку освіту (і позашкільну теж) має фінансувати держава, а не місцеві громади, тож прив’язувати субвенцію до кількості дітей – нерозумно», – вважає директор. Хоча тут на державу не дуже надіються – залучають спонсорську допомогу, беруть участь у проектах. Спільно з фондом Ігоря Палиці закупили системні блоки: 50% коштів від фонду, 36 % – від громади, 14% – батьківські. Натомість мають гарно оснащені кабінети фізики, інформатики, у класах – сучасні дошки, монітори.

Недарма у конкурсі «Директор року» Ярослав Матящук був відзначений у номінації «Громадський діяч», бо дбає про імідж навчального закладу.— Принцип, що гроші йдуть за учнем, – неправильний, — каже пан Ярослав. — На Заході педагог, поглиблено вивчаючи предмет із трьома дітьми, отримує зарплату за викладання, а не за кількість учнів. Гадаєте, якість навчання у класах, де 30 дітей і де 7, – однакова? У нашій школі вчитель з кожним працює на уроці так, що учні без репетиторів складають ЗНО та вступають навіть у столичні виші. На мою думку, закривати малокомплектні заклади треба лише у випадку, якщо ті не мають сучасних засобів і нового підходу до викладання предмета. У нас вивчають дві іноземні мови — німецьку й англійську. Минулого року мали 24 перемоги в олімпіадах. Вважаю, що сільські вчителі стануть справжніми, коли попродають корови і ретельно готуватимуться до уроків.

Інклюзивна освіта  поки що тримається  на ентузіазмі вчителів

У Заболотцівській школі діє інклюзивна програма. У класі Наталії Кохан, вчителя молодшої ланки, 3 роки навчався хлопчик із затримкою психічного розвитку. На уроці особливій дитині потрібно приділити більше часу. Передбаченого законом про спеціальну освіту асистента тут немає. Тому вчитель паралельно втлумачує тему і звичайному, і особливому учневі за  40 хвилин уроку.

У нашій школі вчитель з кожним працює на уроці так, що учні успішно складають ЗНО та виступають навіть у столичні виші.

— Такій дитині навчання дається складно. Зате Миколка он як бісером вишиває, – показує вчителька красиву картину на стіні. – Зараз хлопчик уже у 5–му класі, пише під диктовку, додає–віднімає. Якщо з ним займатися й далі, будуть зрушення, – запевняє пані Наталя. – Але якщо те, чого навчили в молодших класах, не розвивати, то піде зворотний процес і дитина може до 11–го класу просто відсидіти за партою.

Та чи вистачить бажання у усіх учителів–предметників на особливих дітей? Півставки на асистента виділили, а в ОТГ коштів на це немає, тому й немає асистента. Педагог Лілія Райко розповідає, як чекала обіцяні насадки на пальчики для учня з її класу, завдяки яким писати було б легше, – не дочекалася. Мабуть, агітатори за інклюзію надіються, що вона відбудеться завдяки особистому ентузіазмові вчителя?

Чи співатиме нарешті  50–річна «Заболотчанка»  у своєму палаці?

У село їхали, наслухані про цей народний колектив. Тож, коли коридорами школи залунала пісня «Село моє рідне в барвистім намисті…», серце затріпотіло. У репертуарі колективу – народні пісні та твори на слова місцевих поетів Євгена Шевчука і Володимира Ліщука.

Наступного року «Заболотчанка» святкуватиме 50–річчя. Ще 1968–го її створив тодішній директор Палацу культури Борис Фіськович, а 2010–го колектив отримав звання народного. Семеро учасників з початкового складу ще й досі співають. У 1983 році керувати колективом прийшла Світлана Кохан. Поряд із корифеями навчила співати дитячий колектив, молодіжний гурт «Любисток», організувала танцювальний «Резонанс». Та от біда: палац, у якому гуртується стільки талантів, вимагає термінового ремонту. Щоб ненароком стеля не впала на голову, артисти збираються у школі. Старовинні костюми та інші цінні речі, які могли б слугувати експонатами музею, поки що у скрині, подалі від мишей, які залазять в палац через діри в підлозі.

— Часто впадаю у відчай, бо не розуміють начальники наших турбот, – каже Світлана Іванівна. – А без пісні не буває ніяких заходів не тільки в селі, а й на обласних фестивалях, у яких беремо участь. Ми ж бережемо обряди, що перейняли ще від бабусь наші найстарші у колективі, яким уже й 78 літ! А так хочеться на 50–річчя «Заболотчанки» заспівати перед громадою у Палаці культури…

…На стелі зяє велика діра, та завідувачка вже звикла. Підняла тривогу, ще коли почала протікати стеля. Добре, хоч дах поміняли, але стеля й підлога в жахливому стані. Виходимо розмовляти на подвір’я, а там – напівзруйновані басейн та лазня… Новостворена громада взяла ці об’єкти на утримання, та чи знайдуться кошти на реконструкцію? Завуч Іван Романюк пригадує село 30 років тому: тоді діти хотіли бути не космонавтами, а Куляками, тобто такими господарями, як тодішній голова колгоспу. Бракує тепер такого!

Зі шкільних трубачів –  у гурт «Куми»

Електроклавішні у кабінеті завуча натякають: крім літератури й туризму, навчає учнів музичного мистецтва. То, мабуть, пісня веде його в походи, бо де привал – там улюблена гітара. Оселилася музика в його серці ще у 3–му класі…

— Усі тоді хотіли оволодіти якимось інструментом, – згадує Іван Володимирович історію фото у газеті, де він із друзями грають на трубах. – Борис Фіськович роздивився в мені музичні задатки й узявся займатися зі мною на баяні. То було не моє, спробував грати на трубі. Мріяли всім класом створити гурт, але потім той запал у багатьох зник. Мій друг Володя Силка вступив у культосвітнє училище, я – на філологію. Але не змогли довго без музики – прагнули грати у вокально–інструментальному ансамблі. Я попросив у батьків гітару, і вони продали бика та зробили внесок у моє майбутнє. Отак у тому ВІА один грав на гітарі, другий – на барабані, третій – на клавішних, знайшли ще співака і влаштовували в селі дискотеки. Коли потоваришував з Володею Дубцем, почали їздити на весілля. Коли невдовзі у іншого Володі народилися близнятка – ми всі стали кумами, то й назвали ансамбль «Куми». Чотири роки веселили публіку в Іваничах у кафе біля автостанції. Розкрутили ту забігайлівку. А тепер їздимо лише по весіллях: у Луцьк і Львів запрошують. Репертуар у нас завжди український. Часто навіть полемізував з гостями, які вперто замовляли «Владімірскій централ».

А про свою любов до мандрівок Іван Романюк каже, мовляв, не тільки того світу, що у вікні. Бо хто з дитинства полюбить рідну землю, вже довіку збереже цю любов у серці. Тож хай заболотцівські школярі стають такими ж небайдужими, як Степан Куляк чи Борис Фіськович, і відродять, відбудують громаду, щоб про неї писали як про зразкову.