Чому я не пишу про більш позитивні речі

Час – то пісок між пальців, крізь них висипаються і дрібненькі частинки споминів. Але не можна ні в якому разі забувати тих, хто загинув там, серед мінних полів, хто зберіг найцінніше, хто підняв над нами жовто–синій стяг. Тому мене так вразила авторська пісня студії «Квартал 95» «Країна сильних людей», текст якої покладено на музику композиції Кузьми Скрябіна. Актори продемонстрували моменти з історії незалежної України: суворі 90–ті, Євро–2012 в Донецьку, який нині захоплений бойовиками, море в Ялті, куди багато хто з нас їздив відпочивати, ув’язнений в Росії кримський режисер Олег Сенцов... Край українських людей.

Переглядаючи відео, й собі пригадала, як у 1994 ро–ці 16–літня українська фігуристка Оксана Баюл виграла перше для нашої країни олімпійське золото. Тоді церемонія нагородження суттєво затрималася через те, що організатори не могли знайти гімн нової, ще не відомої держави. А потім світ заговорив про спортивну кар’єру боксерів братів Кличків, плавчині Яни Клочкової, шахіста Руслана Пономарьова. Вражають і «синьо–жовті» паралімпійці, які завоювали в Ріо 117 медалей. Надзвичайною мужністю дивують Герої України – волиняни Ігор Гордійчук, Андрій Ковальчук та Василь Тарасюк.

І тому, коли мені радять: «Пиши про більш позитивні речі, як війна», – я відповідаю, що справжня нація – там, на фронті, і саме вона творить країну сильних людей. Що може бути оптимістичніше?

Тому пройти повз меморіал сьогодні неможливо. Стоячи там, відчуваєш себе останньою краплею, що переповнює чашу терпіння, і тим відчайдушним надзусиллям, яким паросток дуба пробиває асфальт. Бійці розповідають, що пам’ять про побратимів, які загинули там, на фронті, живе у кожному несказаному слові, в речах, що залишились. Хлопцям дуже не вистачає такої пам’яті тут: у Луцьку, Ковелі, Старій Вижівці. Особливо вдома. І найгірше, коли стає соромно за країну, яку любиш і в якій живеш. Соромно за продавців і водіїв, котрі хамлять, за журналістів, котрі відверто брешуть, за дії чиновників, яких, скоріше за все, жодного разу в житті не побачу. Соромно за власну бездіяльність, за неможливість щось змінити, соромно за українців. У нас же спільні пошуки національної ідеї, один гімн і одна національна команда.

Мені соромно перед тими, які, приїжджаючи у мирні міста, бачать, як ми, немов малі діти, скаржимося на життя. Ті, хто щодня стоїть під обстрілами, дають нам шанс змінитися. Вони сьогодні будують країну сильних і гідних людей.

Це спонукало мене ще раз переслухати заключне слово Олега Сенцова, який відбуває покарання в одній із колоній десь на окраїні Якутська. Нагадує оповідання з книжки, яке він проговорив уголос не стільки для себе, як для тих, хто ще здатен почути. Його життєві обставини – значно трагічніші і страшніші, сповнені болю та надії. Лише відчаю немає. І пафосу. А любов є. І я пишаюся такими людьми. І тими, які без гучних фраз стають справжніми героями України, здатні на самопожертву заради інших. Їхні історії змушують плакати. Ось як дванадцятирічний Андрійко (на жаль, не пам’ятаю його прізвища та звідки він родом), який провів у крижаній колодязній воді 7 годин, тримаючи на плечах меншого братика. Він весь час розповідав малому казки, аби той не плакав, аж поки їх не знайшли. Не менш проникливим є вірш десятирічної дівчинки з Луганська: «В найспекотнiше лiто, в найлютішу зиму я завжди пам’ятаю Країну мою. I немає рiзницi, що я зараз роблю, я всією душею в моїм ріднім краю».

І тому, коли мені радять: «Пиши про більш позитивні речі, як війна», – я відповідаю, що справжня нація – там, на фронті, і саме вона творить країну сильних людей. Що може бути оптимістичніше?

А пам’ятаєш Донецьк на «Євро–12»,

У Ялті море плюс двадцять, край українських людей.

А пам’ятаєш, коли Кличко був боксером,

Олег Сенцов – режисером, країна гідних людей.

Я не забуду вогонь у центрі столиці

І мужні навколо лиця – країна сильних людей.