І я іду на люди!

«Знайшла чим хвалитися», — ​скаже хтось з іронічною посмішкою, прочитавши це. І буде правий. Це якщо виходити з того, що літа жінку не прикрашають: у молодості ти не боїшся фотокамери — ​в який би момент вона не клацнула — ​ти не маєш претензій до своєї фотогенічності, а точніше нефотогенічності. А зараз хіба що фотошоп виручить.

Але в мене зовсім інше на думці: чому  б не потішитись своїй сімдесятій осені вже хоча б тому, що вона, ця осінь, у тебе є? А тим більш, коли прожите й пережите дає підстави сказати, що Бог зберіг тебе від долі пустоцвіту, що він подарував тобі ті два крила, які тримали (тримають!) у цьому житті і зробили його повноцінним, багатобарвним. Ясно, про які крила йдеться: перше — ​це моя сім’я, а друге — ​журналістська робота, якій віддано 45 років — ​стільки літ працюю у «Волині–новій». Вберегти рівновагу цих двох крил, звичайно, не просто. Це стало можливим тільки завдяки великій любові до найрідніших людей — ​чоловіка (на жаль, уже покійного), дітей і до справи, яку вибрала в юності на все життя.

«Врятуй мене від спокуси детально викладати безкінечні подробиці. Дай мені крила, щоб я в немочі досягав мети. Опечатай мої вуста, якщо я хочу повести мову про хворобу».

Мій перший редактор у «Волині–новій», а тоді «Радянській Волині» Полікарп Шафета сказав якось: «Тобі доводиться ще й біб лущити». Так він образно висловився з приводу того, що на жінці багато домашніх клопотів, тож важко сповна віддаватися професії. Але, повторюся, старалася тримати в рівновазі даровані Богом два крила. Зате зараз маю радість від дітей, онуків і навіть уже правнука, і від того, що дала й дає мені робота в газеті, яка стала моєю долею.

Не секрет, що доводилося не раз чути від знайомих: «І для чого тобі це треба?» Вже, мовляв, можна було б і для себе пожити, відпочити. Я ніби й погоджувалася з такими словами, але… Як бачите, так поки що і не відважилась попрощатися з рідною «Волинню–новою». Це «не відважилася» іншими словами ось так передала одна з тих жінок, хто дивується, чому я й досі не на пенсії: «Тобі страшно починати інше життя». Справді, мені страшно уявити таке: настане ранок, коли прокинуся з думкою, що вже нікуди не треба поспішати, що всі мої репортажі — ​у минулому.

Звичайно, я розумію, що цей день уже скоро мусить бути (він давно «дихає в потилицю»). Але щоранку йду у редакцію, де мене чекає улюблена робота, чергове відрядження, а відтак — ​зустрічі з героями наступних публікацій, з людьми, якими я захоплююся, дивуючись із того, наскільки неповторні їхні долі. Написала останні слова і виокремила ключові: «захоплююсь», «дивуюсь». А я десь читала, що якраз головний спосіб зберегти молодість — ​не втрачати здатність дивуватися і захоплюватися. Знову ж таки йдеться про молодість душі, яка, на щастя, не старіє.

До речі, недавно я відкрила для себе молитву людини похилого (краще, звичайно, поважного) віку. Текст її висів на стіні у  квартирі кінорежисера, драматурга Олексія Германа. І, за словами Олексія Юрійовича (уже покійного), цю молитву читав його батько — ​письменник Юрій Герман. Зокрема, ось ці рядки, які я, взявши на себе таку сміливість, переклала з російської: «Врятуй мене від прагнення втручатися у справи кожного, аби щось поліпшити. Нехай я буду людиною, яка розмірковує, але не занудою…» Чи такі: «Врятуй мене від спокуси детально викладати безкінечні подробиці. Дай мені крила, щоб я в немочі досягав мети. Опечатай мої вуста, якщо я хочу повести мову про хворобу». І я прошу у Бога, щоб вберіг мене від згаданих спокус.

І тут беру собі на підмогу «45 уроків від Регіни Бретт» — ​американської письменниці, журналістки. Ця жінка (до речі, ще у 45–річному віці, а не у 90 літ, як подавалося в інтернеті) з вдячністю за те, що після важкої хвороби «дотягнула до цього віку», дала життєві поради, які є універсальними. Вони багато чому можуть навчити кожного у ставленні до життя, до людей, з якими ти в «одному човні». І я знову й знову повторюю те, що, як кажуть, зачепило: «Життя надто коротке, щоб витрачати його на ненависть», «Прощай все і всім», «Вір у чудеса», «Все, що в підсумку має смисл, — ​це те, що ти любиш». І насамкінець: «Не важливо, як ти себе почуваєш, піднімись, одягнися і виходь на люди». І я іду…