Коли йому оголосили смертну кару, присутні бурхливо зааплодували…

Ця мерзота позбавила життя 52 людини, серед яких було навіть тримісячне (!!!) немовля. Онопрієнка засудили до вищої міри покарання на той час — ​розстрілу. Однак він уник його, оскільки Україна саме була на шляху скасування смертної кари.

Вже понад чотири роки його душа (дуже хочеться на те сподіватися!) горить у найстрашніших закутках пекла. А ось де покоїться тіло померлого в серпні 2013-го серійного вбивці — ​достеменно не відомо. За одними даними, ніхто з родичів не виявив бажання забрати труп цього негідника на поховання. Тож його буцімто піддали кремації — ​після чого прах розвіяли. За іншими — ​тіло Онопрієнка таки поховали у засекреченому місці.
Своїх перших дев’ятьох жертв Анатолій Онопрієнко вбив ще за часів СРСР — ​влітку 1989 року. На той момент йому було лише 30. Він був молодим і, здавалося, успішним чоловіком.

Хоча з дитинства доля не балувала малого Толіка. Народившись у селі на півночі Житомирщини, він однорічним хлопчиком фактично втратив батька (той пішов із сім’ї до іншої жінки). А коли мав три роки — ​помирає мама.

Зрештою він потрапляє у дитячий будинок. Згодом вступає у Малинський лісотехнічний технікум. Проте був відрахований звідти й призваний на строкову військову службу. Після «дембеля» — ​морехідне училище й престижна служба на флоті — ​з подорожами світом і нічогенькими як для «радянської людини» заробітками.

Після флоту стрімко починає успішну кар’єру пожежника. Інакше й бути не могло — ​адже в кишені лежав «всесильний» на ті часи квиток члена КПРС. Поруч — дружина, підростає маленький син, сім’я має хороші статки.

Здавалося б, колишньому вихованцю дитбудинку радіти з такої прихильності долі й щиро тішитися життям. Проте він обирає інший шлях — ​забирати життя у людей. Розпочинається його моторошна «кар’єра» одного з найжорстокіших серійних убивць…

Після тієї «першої серії» із дев’яти вбивств Онопрієнко втікає до Західної Європи, сподіваючись «сховатися» у Німеччині. Кілька разів його депортують до України — ​проте він щоразу вперто повертається за кордон. Однак навесні 1994-го його остаточно виселяють в охоплену економічною кризою Україну.

А за півтора року починається його друга кривава «серія». З жовтня 1995-го по березень 1996-го бузувір позбавляє життя 43 людини на Житомирщині, Київщині, Львівщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Одещині та Рівненщині. Вже під час слідства негідник щось торочив про «хрест», який хотів «намалювати» на карті України.

Серед жертв була навіть тримісячна дитина, що здається якимось абсолютним безглуздям — ​адже жодним чином немовля не могло «нашкодити» вбивці старших членів сім’ї.
Найбільше від Анатолія Онопрієнка постраждало село Братковичі на Львівщині. Сюди він навідувався двічі. Першого разу позбавив життя п’ятьох людей, другого — ​сімох.

Уже коли душогуба схопили, його так і не наважилися привезти у Братковичі для слідчого експерименту. Правоохоронці боялися, що не зможуть дати раду селянам, які прагнутимуть самосуду за
12 загуб­­лених душ, адже загиблі від рук нелюда були чиї­мись рідними, друзями, сусідами…

У селі Братковичі на Львівщині, де бузувір Онопрієнко позбавив життя 12 людей, уже понад 20 років не дають новонародженим хлопчикам ім’я Анатолій…

Кажуть, після того у Братковичах буквально на кожному вікні з’явилися товстелезні грати. Також там уже протягом понад двох десятків літ не дають новонародженим хлопчикам ім’я Анатолій…

Своїх перших жертв — ​ще «радянського» періоду — ​Онопрієнко вбивав із вінчестера, довершуючи свою чорну справу за потреби мисливським ножем. Цікаво, що незадовго до того його великим захопленням стало якраз полювання на звірів.

А жертв середини 1990-х бузувір убивав з обріза, зробленого із вкраденої у знайомого мисливської рушниці.

Тож до цього нечестивця міцно приклеїлися прізвиська Термінатор і Український звір.

Схопили Онопрієнка 14 квітня 1996 року в Яворові на Львівщині. «Взяли» зарізяку на квартирі у жінки, до якої він незадовго до того «пристав». Вона мала двох дітей, котрих душогубець буцімто нестямно любив і задаровував подарунками…

Слідство тривало два з половиною роки. Суд розпочався в листопаді 1998-го в Житомирі. Вирок зачитали 1 квітня 1999-го. Підсудного визнали винним у всіх 52 вбивствах і засудили до розстрілу. Кажуть, що присутні у залі судових засідань зустріли вирок нелюду бурхливими аплодисментами. Натомість сам він лишався незворушним, лише цинічно показав судді непристойний жест у вигляді піднятого вгору середнього пальця руки.
Навіть сам тодішній Президент України Леонід Кучма висловився з цього приводу: мовляв, така сволота точно заслуговує на найвищу міру покарання. Але європейські партнери України на той момент уже на повен голос вимагали від України заборонити смертну кару. Поки тривали різні післясудові процедури, настав 2000-й. Того року в Україні смертну кару остаточно скасували — ​тож кривавому вбивці розстріл замінили на довічне ув’язнення.

Покарання він відбував у Житомирі. І кілька разів містом ширилися страхітливі чутки: «Онопрієнко втік! Уже встиг убити із десяток людей!» На щастя, то були лише чиїсь нерозумні вигадки. Бузувір раптово помер у тюрмі того ж таки Житомира 27 серпня 2013 року.

Незадовго до своєї смерті Онопрієнко, який на той момент перебував  за  ґратами  вже  впродовж 17 літ, дав інтерв’ю для одного з українських телеканалів. Скаржився на ревматизм, який, мовляв, мучить його ще з дитинства. А також на погіршення зору — ​через що мусив відмовитися від перегляду телевізора. Натомість хвалився, що всю тюремну бібліотеку вже давно перечитав. Що ж до скоєних звірств, то він з цього приводу… неабияк дивувався (щиро це було чи награно — ​інша справа):

— Я не знаю, чому це сталося. 52 вбивства — ​це ж не просте явище. Я був моряком, комуністом, офіцером запасу. Може, мене обдурили? Може, це подіяли на мене якісь впливи? Я сам не міг такого зробити.