Коханню будь-який зріст підвладний!

Помилився телефонним номером і… знайшов свою дружину

 26 січня 2005 року — ​дата знайомства хлопця з Тернопільської області і дівчини з Рівненщини.

— З дев’ятнадцяти літ їздив я на заробітки у Польщу й у своєму селі Говилів Теребовлянського району з’являвся нечасто, — ​розповідає Володимир. — ​І ось був якраз удома. Скориставшись перепочинком, пішов на дискотеку. На танцях познайомився з дівчиною. Наступного дня вирішив їй подзвонити. Але виявилося, що однієї цифри у номері, записаному в моїй мобілці, не вистачає. Почав експериментувати: підставив навмання останню цифру «3», але почув чоловічий голос і вимкнув телефон. Та не заспокоївся — ​цифру «5» замість «згубленої» набрав. Відгукнулась, як я вже потім дізнався, Ліна. Зрозумів, що голос не тієї дівчини з дискотеки, і знову «дав відбій»…

Але за декілька хвилин зацікавленість перважила, і Володимир послав есемеску: «Привіт! Ти хто? Пиши англійською». В його телефоні не було українського алфавіту. Ліна зрозуміла це, але як дівчина гордовита і така, що за словом у кишеню не полізе, відповіла запитанням: «А тобі що — ​українською не доходить?» Так почалось їхнє телефонне листування. А через кілька днів вони підключились до акції, яка давала можливість дзвонити безкоштовно з 8-ї вечора до 8-ї ранку. Тоді вже розмовляли цілими ночами — ​до четвертої-п’ятої години. А зовсім скоро на прохання Володимира обмінялись адресами. Хоч Ліна й дивувалась: «І для чого це?» Видно, як зараз вважають Марущаки, доля за них передбачала: у Володимира вкрали телефон. Вже згодом розповідав Ліні, що поділився такою прикрістю — ​втратою телефону — ​з матір’ю. І вона підказала: «Посилай телеграму».

У мене змалку були довгі руки, довгі ноги. Я думала, що ж це таке? Комплексувала дуже. Адже з мене сміялися — ​діти ж жорстокі бувають.

— Пам’ятаю, що була того дня у подруги на дні народження, — ​розповідає Ліна. — ​Не раз набирала номер Володі, а він був усе недоступний. Навіть есемеску написала: «Якщо ти зі мною не хочеш спілкуватися, то так і скажи — ​зрозумію. Ми ж дорослі люди». І ось приносить сусідка, яка в «Укртелекомі» працювала, телеграму: «Телефон украли. Сонечко, передзвони на мій новий номер».

Ось так зв’язок знову налагодився. І якогось дня Ліна почула три заповітні слова: «Я тебе люблю». Вони обмінялися фотознімками — ​поштою вислали, бо тоді ще «крутих» мобілок, щоб скинути фотографії через інтернет, у них не було. Якраз на День закоханих одержали їх, як кажуть, синхронно.

Дівчина в есемесках занижувала себе на кілька сантиметрів, а хлопець, навпаки, — ​додавав кілька вгору

Те, що Володимир і Ліна познайомились по-особливому, — ​це ще не все неординарне у цієї пари. Справа в тому, що зріст Ліни — ​190 сантиметрів. Вона вища за Володимира на кілька десятків сантиметрів. І, описуючи себе в есемесках, занижувала зріст на 7 сантиметрів. А майбутній чоловік, як виявиться, навпаки, — ​додавав декілька сантиметрів.

Заочно одне про одного знали вже багато. Володимир розповів Ліні, що у нього в Польщі є дівчина, з якою мав намір одружитись. І Ліна не робила секрету з того, що в Німеччині, куди їздила на заробітки, у неї був хлопець. Незважаючи на це, їм хотілося зустрітись. Хоч, як зараз кажуть, і не вірилось, що це здійсниться. Черговий раз вирушаючи до Польщі, Володимир пообіцяв: як тільки повернеться, то приїде до Ліни. Про потенційну наречену за Бугом уже думки в нього не було. Хоч колись це був хороший варіант — ​одружитись і залишитися за кордоном. Так само і Ліна на дзвінки німецького кавалера говорила: «Маркус, вибач. Я не можу пояснити чому, але більше ми не будемо спілкуватись». А вже ж він знайомив її зі своїми батьками, представивши як наречену…

Про свої на той час заочні стосунки подружжя каже, що в їхньому житті щось таке сталося, що словами не передати.

Отож — ​це було кохання. Володя, як і обіцяв, повернувшись із Польщі додому, на другий же день приїхав у Лішню. 8 червня вони побачились. І зустріч ця теж не без пригод. Їхав хлопець автобусом на Рівненщину, не знаючи, де ті Демидівка й Лішня. Купив для Ліни квіти, цукерки і... хом’ячка — ​чомусь хотілося подарувати щось живе. У Лішні дівчина мала його зустріти.

— У мене тоді жила двоюрідна сестра Валя, — ​розповідає Ліна. — ​З нею ми і пішли на зупинку. Я збоку спостерігала, а Валя, взявши на руки дитину своєї знайомої, зайшла в маршрутку і спитала: «А Вова з Тернополя є?» А той Вова сидів і дивився: ​дівчина зовсім не така, як на знімку, та ще й із малям. Пізніше казав, що вже не знав: виходити йому з  автобуса чи далі їхати.

Вийшов, звичайно. І, немов рідні люди, вони зустрілися з Ліною. Як люди, що розуміють одне одного з півслова.

— Побув три дні Володя, — каже жінка, — ​і випровадила я його на Тернопільщину. А він, як здалось мені, говорив зі мною і ніби щось недоговорював. Ну все, ​думаю, ​певно, побачив, що я вища зростом, і вже й не зателефонує. Але ні — ​подзвонив ще з дороги. А через три тижні знову приїхав. 20 листопада у нас було весілля.

«З мене часто сміялися — ​я плакала. А Володя прийняв мене такою, як є…»

Ліна пригадує, що з дитинства помічала свій незвичний зріст.

— Уже в четвертому класі я була вища за всіх. І то на цілу голову, — ​каже. — ​Поставили діагноз «синдром Марфана»… У мене змалку були довгі руки, довгі ноги. Я думала: що ж це таке? Комплексувала дуже. Адже з мене сміялися — ​діти ж жорстокі бувають. Через це і в школу не хотіла йти. Яких тільки прізвиськ не вигадували мені. Одне з них — ​«фламінго». Або ще доводилося чути: «Слухай, ти, довгонога!» Зараз мені навіть дивно: чому ображалась? А тоді, в дитинстві, і від сліз не втримувалась. Я дуже вдячна Володі, який мене прийняв такою, якою я є...

До речі, вперше зустрівшись, вони навіть не звернули уваги на різницю у зрості. Звичайно, ще до весілля Ліна розповіла чоловікові про свій синдром Марфана, не знаючи, що у зв’язку з недугою доведеться пройти через багато випробувань. Найперше — ​це поява на світ синочка, якого Станіславом назвали. «Вам не можна народжувати», — ​сказали лікарі у Рівному, куди її направили з Демидівки. Але то вже був восьмий місяць вагітності. Застереження виявилося запізнілим. Коли настали пологи, то жінці робили кесарів розтин, оскільки їй протипоказані будь-які зусилля. А Володя стояв під дверима родильного залу і молився за Ліну, бо дуже боявся за її здоров’я. Просив у Бога, щоб усе закінчилося благополучно.

Синдром Марфана — ​це генетичне захворювання сполучної тканини, яке характеризується диспропорційно довгими кінцівками, тонкими худими пальцями, тонкою статурою та наявністю серцево-судинних вад. Про все це Ліна знала. Після пологів хвороба особливо прогресувала. Жінка буквально задихалась. По два-три рази на тиждень доводилось викликати «швидку». Подружжя почало їздити у Київ — ​в Інститут серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Вже й із заробітками чоловік мусив на якийсь час попрощатись, бо ж не міг покинути вдома дружину і сина.

А чотири роки тому Ліна пережила у тому ж Інституті дуже складну операцію. Ніхто з лікарів не давав гарантії, наскільки успішним буде хірургічне втручання. Пригадує слова, сказані їй лікарем Леонідом Ситарем: «Все залежить від твоєї жаги до життя». А жага ця була неймовірна!

— Коли я йшла на операцію, то мені вкололи якийсь заспокійливий препарат, — ​розповідає жінка. — ​Лежу в операційній, вікно — ​високо, і видно небо — ​голубе-голубе. Думаю: «Господи! Дай мені, щоб я відкрила після всього очі і побачила це небо, сина і чоловіка…» Коли вийшла з наркозу, то помітила біля себе медсестру у білому чепчику, з гарними очима. Сказала тоді: «Я ваші очі запам’ятаю».

Після пережитого подружжя по-особливому цінує життя. І одне одного ще ніжніше бережуть, адже головне — аби були живі ті, кого ти любиш.

Ще один незабутній спогад Ліни:

— Три дні після операції я була в реанімації. Туди Володю не пускали — ​тільки їжу міг передати. І ось мене вже везуть у палату на інвалідному візку — ​я вся у простирадлах, знесилена. Ніколи не забуду, як Володя біг до мене. Не треба було ніяких слів — ​усе читалося в його очах. То була радість, яку можна передати словами: «Я знав, я вірив, що все буде добре. Я тебе люблю».