«Війна мені не снилася жодного разу. Я й так її постійно бачу перед очима…»

Під смертельним вогнем «Градів»

Тривалий час рідні військовослужбовця не знали про його справжнє місце перебування. У телефонних розмовах він говорив, що в Лисичанську охороняє склозавод, а «Гради» бачить лише вночі здалеку, як запалюють вогні.

— Я був на першій лінії оборони, — ?каже Анатолій. — ?Мовчав, аби не переживали. Моя мала батьківщина — ?село Стара Гута Старовижівського району, там проживає мама. Найбільше боявся за неї, щоб не хвилювалася. Вона лише у червні 2015-го дізналася, що я на передовій. А призвали мене в серпні 2014-го. Спочатку медкомісія виявила у мене проблеми зі здоров’ям, та через місяць із діагнозом «здоровий» я вже вирушив на Яворівський полігон. 13 жовтня у складі 4-го батальйону 24-ї ОМБ виїхав на Схід, спочатку в Чугуїв Харківської області, де розміщувалася наша база. Війська були повністю скомплектовані з резервістів — ?переважно з хлопців із західних областей.

Армійську службу Анатолій Яговець проходив у роті супроводу військових вантажів теперішнього штабу сектору «А» 22 роки тому. На Сході був навідником-оператором БМП. Потрапивши на 31-й блокпост (сумнозвісний для наших військ, бо залишився за сепаратистами після 22 січня 2015-го), пройшов випробування під шквалами вогню. Бронежилет отримав відразу завдяки покійному нардепу Єремеєву. Постійно носити на собі 18 кг — ?це ще треба подумати! Однак задля безпеки необхідно було. Хоча і він не рятував. Рятував тільки Бог…

З часом уже лякають не обстріли, лякає ?тиша. Бо після неї зазвичай по кілька діб гатили так, що від диму світу білого не видно було.

— Оце лише за два дні на знакові наробило стільки дірок, а що було далі, то й не варто говорити, — ?розповідає Анатолій, показуючи світлину, де він разом із побратимами стоїть біля пробитого кулями дорожнього вказівника на Бахмутську трасу (Лисичанськ — ?Луганськ). Три тижні прожив в окопі під автобусною зупинкою, такою, як у наших Боровичах. Нора була трохи вища за стіл, там могли заховатися троє. Спав навпроти буржуйки, постійно клубочком згорнутий. Якось цілу ніч був обстріл, не зімкнули очей ні на хвилину. Захопив гранатометний вогонь зненацька і вдень. Коли ж гатять, ти не задумуєшся, в який окоп стрибнути. У землянці опинився зі знайомим механіком та молодим хлопчиною — ?артилеристом із Бердичева. Я згорнувся калачиком, насунув шапку на очі і так лежу: чекаю, поки закінчиться стрілянина. А цей солдат дивиться і так трясеться від страху, дві години його лихоманило. З часом звикаєш до всього. І вже лякають не обстріли, лякає тиша. Бо після неї зазвичай по кілька діб гатили так, що від диму світу білого не видно було.

«Шоколадку «Снікерс» від 4-річної Даші із Житомира пам’ятатиму все життя»

Про обстріли Анатолій згадує неохоче. Бо за кожною кулею ходить смерть. Там, на Сході, його найбільше вразив подарунок маленької дівчинки, що змусив мужнього бійця плакати, бо згадав і своїх дітей.

— Діти і війна — поняття несумісні… — ?голос чоловіка тремтить. — ?Київські волонтери привезли допомогу, і в старому офіцерському бушлаті я знайшов «Снікерс», малюнок та записку: «Даша Орєхова. Житомир. 4 роки». Навіть зараз не можу про це спокійно говорити. Я не відразу побачив ту шоколадку, а випадково знайшов у внутрішній кишені, де кладуть зброю. Я цей «Снікерс» від Даші пам’ятатиму все життя. Коли на війні згадуєш дітей, просто неможливо залишатися байдужим. І від цього навертаються сльози.

Безпосереднього спілкування із місцевими жителями у нас не було, оскільки переважно стояли на перехрестях на посту. На свято Миколая ми передали різноманітні солодощі в школу села Кримське, що за 6 км. Дітей підтримували, як могли, ділилися всім, бо ж і вони не жаліли для нас своєї любові. Ще й зараз наш замполіт спілкується із директоркою. У Кримському 40 учнів ходять до школи, незважаючи на те, що тут — лінія фронту. Вони хочуть вчитися навіть в умовах війни.

«Для солдата взимку у бліндажі найкращий друг — кіт»

Через кожні 2–3 тижні міняли дислокацію. Поблизу Кримського Анатолій Яговець перебував до 31 грудня. О 8-й годині вечора їх змінили на позиціях, і хлопці повертались до Лисичанська. Новий рік якраз зустріли в дорозі. Не було святкових столів, веселощів та гучних розмов. Кожен із них закарбував у пам’яті епізоди війни з передової.

— У двадцятиградусний мороз ми їхали на вантажних автомобілях без будь-якого накриття, — ?згадує боєць. — А це шість годин під пронизливим вітром та снігопадом. Змерзли страшенно. Приїхали на склозавод, де була перевалочна база для українських бійців, о другій годині ночі. Замотав куфайкою ноги в берцях — ?отак і заснув. А зранку віднайшов свого товариша із Ковельського району, то він уже мене і обігрів, і нагодував. Він саме їхав на Схід.

Потім на Анатолія Яговця чекала відпустка і Різдвяні свята в колі рідних людей. Через три тижні повернувся знову на фронт, довелось об’їздити весь Донбас.

— Один наш взвод розташовувався в Авдіївці, а ще один — ?поруч із шахтою «Бутівка–Донецька», яку окупанти перетворили на груду каміння та металу, — ?продовжує боєць. — ?Вона стала сталевою фортецею для наших бійців, бо через залізничну колію, всього за 200 м, стояли вже сепаратисти. Навіть ворожий прапор можна було побачити без бінокля. Поруч лісосмуга: на деревах жодної тоненької гілочки — ?залишились тільки товщиною, як рука. Все було обстріляно так, ніби хтось ціпом молотив по тій посадці. У липні 2015-го це була одна з найгарячіших точок у зоні АТО. Тоді свист куль займав на півслові, на півдорозі, і вже не було часу на вагання. Якось брився біля свого БМП, як почався обстріл, ліг у борозну і думаю: «Боже, невже оце кінець такий?!» Коли стишилося, тільки ступив кілька кроків, як знову прогриміли залпи, та, на щастя, встиг добігти до окопу. А ще взимку для солдата найкращий друг — ?кіт, бо миші там просто «ходили пішки» і вночі могли відгризти вуха, — ?каже Анатолій.

«Тепер маю побратимів  по всій Україні»

Він усміхається, і я тому радію, що не замикає в собі цей жорстокий світ війни. І хоч словами неможливо передати відчуття, все ж таки це справжнє щастя — ?бачити усмішки на вустах наших бійців. Нехай це і буде часто їхньою бронею у мирному житті.

— Додому повернувся 2 жовтня. Одинадцятирічна донька Софія та п’ятнадцятирічний син Іван, куми зустрічали мене на зупинці, дружина Олена чекала вдома, — ?пригадує Анатолій. — ?Війна мені не снилася жодного разу. Я й так її бачу перед очима, не закриваючи повік. Із хлопцями-побратимами постійно підтримую зв’язок. На Сході завів багато знайомств по всій Україні. На мою думку, в нас уже достатньо професіоналів, щоб цю війну можна було закінчити. І помалу вводити блокади, забирати те, що по праву належить нам, українцям. Була б на те моя воля, я б ці сепаратистські блокпости позакривав повністю, дозволив би проїзд лише таким гуманітарним місіям, як Червоний Хрест, ОБСЄ. Вже достатньо наших хлопців полягло на Сході. Скільки ще може тривати ота триклята війна?!

Анатолій провів мене до дверей. На вулиці танцювала хурделиця… Подумалося: в яких тільки надлюдських умовах доводиться виживати нашим бійцям!