Самородки із народу такими іграшками гралися ще прабабусі!

Чим граються наші діти? Найчастіше — ​різноманітними пластмасовими цяцьками. Дівчатка в захопленні від ляльки Барбі, а хлопчики — ​від Покемонів, Спайдерменів, Шреків та інших мультяшних монстрів. Звісно, ці іграшки гарні, яскраві, але якісь холодні й чужі. А чим бавилися маленькі українці в давнину? Зробленими власноруч із соломи чи тканини ляльками, різноманітними глиняними свищиками, дерев’яними вітрячками, фуркалами, кониками… Такі забавки були не лише гарними, а й додавали здоров’я, бо ж змушували рухатися. Нерідко до коників, пташок чи іншої звірини, вирізаної з дощок, приробляли коліщатка і ручку. До того ж вони були безпечні для здоров’я, бо, як кажемо, виготовлені з екологічно чистої сировини.

Відроджувати давні традиції народної дерев’яної іграшки взялася локачанка, керівник гуртка декоративного розпису й образотворчого мистецтва районного Будинку школяра Оксана Деревич. Її диво–коники, качечки, півники милують око, а рука сама тягнеться до них. Хочеться взяти їх, відчути тепло деревини, її структуру.

 

— ​Ось такі забавки були популярними у повоєнні роки, — ​показує пані Оксана свої вироби. — ​Потім зникли, бо з’явилися дешевші пластмасові. І тепер народні іграшки перейшли у розряд сувенірів. Їх можна знайти хіба що у приватних колекціях чи музеях.

Оксана Іванівна розповідає, що ідея відродити мистецтво виготовлення дерев’яної забавки виникла у неї вже у зрілі роки, коли переїхала із Чернівців до Локачів доглядати хвору маму. Але спочатку був петриківський розпис. Вчилася його у Києві на заочних художніх курсах. Як творча натура цікавилася й іншими техніками народної творчості. Постійно щось вишукувала. Гортаючи народознавчу літературу, Оксана Іванівна (на той час вона вже мала звання «Майстер народної творчості») натрапила на матеріал про дерев’яну іграшку, якою бавилися наші предки, і загорілася ідеєю виготовити її. Вирізати самій не треба було, бо ж має чоловіка — ​майстра на всі руки. Щось виготовити з дерева для нього не проблема.

— ​У нас творчий тандем, — ​каже пані Оксана. — ​Усе робить Анатолій, за мною — ​лише ескізи і розфарбовування готових виробів. Нерідко залучаємо і брата чоловіка, бо він різьбяр, тож допомагає.

Виготовлення дерев’яної іграшки не такий собі механічний процес, як може здатися на перший погляд. Не вклавши душі, забавки, до якої б тягнулися дитячі руки, не зробиш. До того ж це потребує багато часу. Адже після того, як вирізана форма, її треба відшліфувати, загрунтувати, дати висохнути — ​лише тоді можна приступати до оформлення, малювати орнамент.

 

— Площа іграшки зазвичай невелика. На ній багато не намалюєш, — продовжує розповідь пані Оксана. — Тож треба, щоб усе зображене було лаконічне. Намагаюся підібрати орнамент і кольори, які б відповідали образу. Приміром, на цьому маленькому конику барви приглушені, а півник яскравіший.

І справді, дивлячись на когута, бачиш такого собі задерикуватого короля курника, а в пам’яті зринають рядки із віршика Богдана Стельмаха:

Півень-співень
Гребінь-скребінь
Носить гордо, мов корону,
Ходить боком, водить оком…

Майстриня робить усе, як каже, для себе. З кожним виробом зріднилася душею. Тож продавати шкода. Її роботи — як дерев’яні народні іграшки, так і різноманітні шкатулки, тарелі, великодні яйця-мальованки, настінні панно — можна побачити на виставках, у приватних колекціях в Україні й за кордоном, а також у близьких серцю людей. Їм роздаровує з радістю. До речі, петриківський розпис локачанки дещо відрізняється від звичного. Відтворюючи основу декоративного малюнка, майстриня передає власне сприйняття етнічної ідентичності мешканців Західної Волині. У ньому є кольори й орнаменти, не характерні для петриківки, і переважають елементи традиційного волинського візерунка. Розмальовуючи вироби, Оксана Іванівна використовує не лише фабричні, а й зроблені власноруч пензлики. Тонкі «вусики» в орнаментах магазинним не зробиш. Жартує, що домашні коти уже всі пострижені, а сусідські втікають, забачивши її.

Петриківський розпис локачанки дещо відрізняється від звичного. Відтворюючи основу декоративного малюнка, майстриня передає власне сприйняття етнічної ідентичності мешканців Західної Волині.

Мою увагу привернуло настінне панно в кабінеті майстрині. Як з’ясувалося, це теж виставкова робота Оксани Іванівни.

— Я сама придумую сюжети, а в петриківку вношу власні елементи, і вже малюнок виглядає інакше, — розповідає жінка. — Люблю поєднувати холодні й теплі кольори, що теж не характерно для цього розпису.

Поцікавилася, чи були у її родині художники. Ні, хист до мистецтва передався від покійного тата. Він хоч і не був живописцем, але малював гарно. Нерідко допомагав доньці справлятися з домашнім завданням із образотворчого мистецтва. Показував, як правильно розмістити малюнок на аркуші, передати квіточку, щоб вийшла як жива, а вже у старших класах школи вона оформляла стінну газету. Педагоги пророкували Оксані майбутнє художника, радили йти у мистецький виш. Яке ж було їхнє здивування, коли дізналися, що вона вирішила вступати на українську філологію.

— А я злякалася математики, — пояснює свій вибір співрозмовниця. — У ті роки при вступі в художній виш потрібно було складати екзамен із цього предмета. Я ж хоч і була майже медалісткою, не дуже її знала.

Свою любов до образотворчого мистецтва і майстерність Оксана Іванівна нині передає гуртківцям Локачинського районного будинку школяра. Під її керівництвом вони малюють, ліплять, розписують різноманітні вироби. Буває, що, як то кажуть, із нічого роблять оригінальні речі, які не соромно подарувати друзям. Мою увагу, скажімо, привернули картини, написані олійними фарбами, різноманітні новорічні композиції. Особливо одна із них, виготовлена зі звичайних електричних лампочок.

— За браком коштів доводиться придумувати щось оригінальне на ходу, — коментує Оксана Іванівна. — Доклали трішки фантазії — і вийшла новорічна композиція, якої більше ніде не побачиш.

Педагог враховує запити і можливості кожного вихованця, намагається знайти підхід до дітей, щоб вони зуміли відкрити свої таланти. І тішиться, коли обирають мистецькі спеціальності. Дуже гордиться Іриною Романюк, яка вчиться у Києві на дизайнера. Та й доньки майстрині, які свого часу відвідували її гурток декоративного розпису стали творчими особистостями. Старша Катруся закінчила Східноєвропейський університет за спеціальністю «Образотворче мистецтво». Зараз працює дизайнером у Луцьку, а молодша Аня — відомий в обласному центрі кравець-модельєр. Зрештою, навіть ті гуртківці, котрі не пішли по мистецькій лінії, недаремно ходили на заняття до Оксани Іванівни, бо одержали практичні вміння, що знадобляться в житті.