Людина і суспільство 07.12.2017, 15:07

Журналістка «Волині» знайшла у Любомльському районі… неіснуюче село

Жителі цього населеного пункту мріють про те, щоб колись він з’явився на карті України

Курсуючи шляхом до славетних Шацьких озер, по дорозі бачиш чимало автобусних зупинок. Однак Власюки особливі тим, що цей населений пункт неможливо знайти на жодній, навіть найдетальнішій карті. Відразу за зупинкою зліва від дороги видніються добротні будинки. З першого погляду зрозуміло, що тут живуть молоді родини. До сусідніх Згоран добрих чотири кілометри, стільки ж і до Заозерного. Офіційно Власюки вважаються вулицею цього села (хоча вона тут і не одна), де обжилася двадцять одна сім’я

У вогні згоріли і люди, не бажаючи залишати рідний дім

«Ніхто не має більшої любові над ту, як хтось покладе душу свою за друзів своїх…» — цей біблійний вислів викарбувано на пам’ятнику воякам УПА, що стоїть у лісі між Згоранами та Власюками при дорозі, що веде до Шацька. Влітку 1942 року там відбувся бій повстанського загону, який очолював місцевий мешканець Володимир Кушнір, із німецькими військами. Пам’ятний хрест видніється ще здалеку, прикрашений стрічками та вінками. Старожили розповідають дві версії, чому сталося кровопролиття: за першою, повстанці зібралися, щоб розправитися з каральною групою німців, аби ті не завербували молодь із сусідніх сіл на примусові роботи до Німеччини; друга свідчить про те, що нібито гітлерівці закатували зв’язкову УПА Агафію Антонюк — кохану Володимира Кушніра, яку схопили, коли дівчина йшла жати жито. Упівці встигли попередити селян із Власюків, щоб ті повтікали до лісу. В урочищі Гирилівка вони влаштували засідку. Коли німецька автоколона під’їхала — обстріляли її. Наступного дня фашисти прийшли із підкріпленням і спалили село дощенту. Вогонь знищив не тільки нажите селянами добро, а й забрав людські життя.

Разом із громадою Власюків ми окультурили берег Малого Згоранського озера, куди раніше не можна було підійти. Просто ми любимо свій край і творимо для нього.

— Дід з бабою по батьковій лінії згоріли живцем у своїй хаті, — розповідає корінна жителька Власюків Валентина Величко. — Он хрест у мене за будинком стоїть на тому місці, де була їхня оселя (його поставив мій батько, як повернувся з фронту). Тоді йшов німецький обоз із Шацька, а наші партизани їх перестріли, розпочався бій. Німці зазнали великих втрат, подейкували люди, що вони замовляли 43 труни для своїх солдатів. На другий чи третій день гітлерівці спалили наше село дотла. Тут раніше була і школа, і медпункт, і військова частина. Четверо мешканців не захотіли втікати. Серед них і мій дід, який сказав: «У мене три сини на війні. Я ховатися не буду». Коли з лісу повернулися люди, то так дві головешки і застали на згарищі. Після того багато хто подався до родичів, а ті, що зосталися, почали зводити оселі. Я пам’ятаю, коли ще була школяркою, ось там за асфальтом, люди хотіли будуватися. Сорок заяв написали в райком, щоб дали дозвіл. Але нічого з того путнього не вийшло. У 2004–му як депутат Згоранської сільради, я особисто дбала про те, щоб нашій вулиці надали статус села. Громадою надіслали листа до Києва, і зі столиці прийшла ствердна відповідь: дозволили розширювати межі. Але на місцевому рівні все зупинилося. Вже й гектари земель по ту сторону були зорані, вирівняні, а зараз усе запустили, територія заросла корчами. Там уже носа не можна вбити.

Йдемо з Валентиною Зіновіївною до місця загибелі її рідних. Старенький хрест під вагою років та різних негод уже похилився на товстокору сливу, яка береже історію поколінь. Перехрестившись, жінка вустами притуляється до розтрісканого дерева, на якому викарбувані імена її бабусі й дідуся, змахуючи з обличчя непрохану сльозу. Довго мовчимо. А потім моя співрозмовниця з надією каже: «Можливо, ваша стаття принесе якісь зміни. Може, хтось нас і почує».

Сьогодні Валентина Зіновіївна тішиться внуками, які й привели мене до її обійстя. Дізнаюся, що любить жінка читати «Волинь–нову», яку здавна передплачує, до вподоби їй усілякі вікторини та кросворди.

«Тут можна Швейцарію побудувати», — стверджують тутешні і доводять свій патріотизм ділами

Попри все, життя у Власюках має свої переваги. Я б назвала його загубленим раєм. Крокуючи тихенькими вулицями, насолоджуюсь красою природи і неймовірною тишею, яку порушують хіба що сторожові собаки. Для тих, хто любить спокій і простір, тут справжня благодать. Це настільки умиротворене місце, що люди, які приїжджають сюди вперше, в захопленні від особливої атмосфери затишку. Блукаючи сільськими теренами, можна побачити те, що сховано від людського ока. Радує, що у Власюках більше молодих людей, ніж пенсіонерів: із 51 мешканця — 19 дітей, серед яких до десятка дошкільнят. Уперто не побажав залишити рідне село і Анатолій Костюк, який зводить нову оселю неподалік від батьківської. Його мама — колишній бібліотечний працівник, має п’ятеро дітей, каже, що кращим за усі багатства може бути тільки рідний край.

— Старші люди говорили, що тут жив пан із прізвищем Власюк, — розповідає Марія Іванівна. — Звідси й пішла назва села. Отак і живемо, коли щось треба — траса поруч, їдемо у Згорани. Жоден підприємець не хоче відкривати для нас магазин, бо прибуток малий. Тож і доводиться найнеобхідніші продукти й товари самим привозити. Може, якби Власюки мали статус села, то інакше було б ставлення до нас. Про це гуртом куди тільки не писали листи, але, на жаль, нічого так і не змінилося: село залишається вулицею, а наші люди — без конкретної адреси.

— Тут закладена вся моя енергія, де я босоніж бігав, — долучається до розмови син Анатолій. — Моя дружина зі Старої Вижівки. Хоч як не впрошувала, вирішив будуватися тут, подалі від шуму та суєти.

— Мій чоловік дуже любить цей край. І я не могла з ним не погодитися — усміхається Оксана. — Як він розповідав, тут були одні дерева, кущі та болота, власноруч викорчував ті всі пні і побудував будинок. Нашій донечці Анастасії сім років, вона ходить у школу в Згорани. Хвилюємося, коли йде на маршрутку. Спочатку їздили разом із нею, бо треба було навчити її, як правильно дорогу переходити. Зараз зустрічаємо і проводжаємо щодень.

А ще Анатолій дбає про екологію, бореться проти того, що сміття викидають просто на вулиці. І постійно стежить за порядком. Він — справжній патріот свого села. Прибирає, обкошує територію і дітей заохочує до праці.

— Тут я народився, грав малим у дитячий футбол, — продовжує Анатолій. — І коли доля закинула мене в Польщу, де прожив два роки, я зрозумів, що повинен пити джерельну воду, їсти чорницю, дихати чистим свіжим повітрям — і тоді буде сила. І хоч ми живемо бідно, але здоровий дух залишається в здоровому тілі. Разом із громадою Власюків ми окультурили берег Малого Згоранського озера, куди раніше не можна було підійти. Просто ми любимо свій край і творимо для нього. Тому що свій патріотизм не словами потрібно доказувати, а ділами. Нам треба навести порядок у першу чергу під своїм носом. Мені прикро, що часом вчителі гірше ставляться до дітей із не дуже багатих сімей. Не можна їх ущемляти, бо потім буде соромно за свої вчинки, коли вони стануть великими людьми. Якщо ти трудолюбивий і чесний — багато чого досягнеш у житті. Люди неодмінно помітять твою порядність. За такими принципами і живуть Власюки. Тут можна Швейцарію побудувати, аби всі дружно взялися. Тому за цей край я боротимуся до кінця.

Анатолій Костюк із мамою та дружиною залишились у Власюках, бо тут чарівна природа і далеко «від шуму та суєти».

«Яка ж це вулиця, якщо до Заозерного ще кілька кілометрів?»

Проблемою для молодих сімей залишається можливість знайти роботу. Багато хто їде до Польщі. Інші працевлаштовуються у Шацьку та сусідніх населених пунктах. Щодень на дорогу туди і назад доводиться витрачати кілька годин. Ось як Любов Величко, яка викладає клас бандури в музичній школі у Любомлі.

— Моя мама працювала у Будинку культури і грала на баяні, — ділиться спогадами Любов Віталіївна. — І мені також захотілось отримати музичну освіту. Радію, що з кожним роком збільшується кількість учнів, бо ніякий інший музичний інструмент так, як бандура, не передасть настрій, велич, глибину української душі. Сама родом із Радехова, сюди вийшла заміж. Живу вже тут двадцять один рік. Господарюємо на цій землі, тримаємо худобу. Як тільки приїхала у Власюки, — налічувалося 28 корів, а зараз залишилося лише 5. Маємо маленького тракторця, обробляємо ним поля.

В Олександра та Любові Величків четверо діток: 20–літня Марійка — теж викладач класу бандури музичної школи, Микола — студент польського вузу і разом навчається у СНУ імені Лесі Українки. Василь — семикласник, напрочуд відкритий і приємний у спілкуванні. Іванко ходить у п’ятий клас і мріє про те, щоб Власюки стали повноцінним селом, бо для нього це найкраще місце на землі. Як і їхні ровесники, вони самі заробляють собі на шкільне приладдя: збирають ягоди та гриби і виносять продавати до дороги Любомль — Шацьк.

На те, що ця вулиця колись стане окремим населеним пунктом, надіється і Світлана Косько — мама трьох дітей.

**Світлана Косько сподівається, що вулиця колись стане селом.**

— Тут дуже багато невісток із інших сіл, і наших хлопців неможливо переконати, щоб кудись переїхати, — каже жителька цього райського куточка. — Якби ж то дозволили розширити межі села, люди будувались би. Воно невеличке, але майже в кожній хаті є молода сім’я. Плутанина виникає й через те, що в паспортах значимося мешканцями Заозерного. Якось нашій односельчанці Галині Степанюк прислали виклик на навчання до луцького вузу, на конверті було вказано, що проживає дівчина в Заозерному. Листоноша ж не змогла знайти адресата. І тільки із запізненням у два тижні Галина дізналася, що стала студенткою. Ми всі мріємо про те, щоб у нас було своє село — а не хутір чи вулиця.

— Яка ж це може бути вулиця, якщо ще кілька кілометрів до села?! —обурюється і мати–героїня Ольга Богдан. — Я в цій хатині вигодувала шестеро дітей і маму доглянула, яка шістнадцять років лежала. Зараз ми вже оселю розбудували. Тут збираються жити і мої внуки. Навіть один чоловік на прізвище Власюк із Нововолинська купив собі тут хату.

Крокуючи вулицею і смакуючи червонобокі власюківські яблука, якими мене пригостили місцеві мешканці, і радію, і сумую з того приводу, що сьогодні я — тут одна–єдина з прізвищем Власюк. Нікого із таким іменням уже не залишилося. Але у тутешніх жителів зберігся впертий власюківський характер, і вони ні за що не відступлять від своєї мрії. Тому й не залишають цю райську місцину, де зачаровує природа: чи то взимку, коли тільки сизий димок в’ється над домівками, чи весною, потопаючи в духмяному цвіту, чи влітку, коли поля перетворюються на безкраї пшеничні хвилі. Недаремно ж до тутешньої місцевості пильно придивляються подорожувальники, які шукають гармонії, тиші і спокою, хочуть відпочити від міської метушні. А ще манять Шацькі озера своєю величчю і красою. Дякую вам, власюківці, за яблука і за серця, в яких палає вогонь любові до рідного краю.