«Пошта — це місце, куди приходять не лише за пенсією чи газетою, а й вилити душу…»
Досвідчений фахівець, співуха, коровайниця і просто добра людина. І все це — в одній особі: такою є, як ми пересвідчилися під час зустрічі, начальник відділення поштового зв’язку села Кідри Володимирецького району Рівненської області Надія Бабчанек
«Найперше про проблеми людей дізнається листоноша»
— Родом я із села Кримне Володимирецького району, — розповідає Надія Сергіївна. — Вдома ще, як школяркою була, зайшла якось на пошту і побачила начальника (то був мужчина). Подумала: «Виросту — і теж здобуду таку професію».
І так справді сталося. Після школи дівчина за направленням поїхала вчитися у Львівське училище зв’язку. В 1986 році закінчила його і одержала призначення на роботу у відділення поштового зв’язку села Кідри. І до сьогодні пам’ятає, як привезли її сюди машиною–будкою, яка доставляла газети, кореспонденцію, посилки. Була зима — снігом дорога заметена, вулиці — у білому вбранні. Таким уперше побачила село, яке стало для неї своїм на подальше життя. Спочатку Надія (до заміжжя Ващеня) працювала на підміні по різних селах. В Озерцях, наприклад, аж на два роки затрималася. А коли у 1990–му вийшла заміж за свого Павла Бабчанека із Кідрів, то вже закінчилося її кочове життя. Трохи листоношею була, а коли її попередниця пішла на пенсію, то зайняла цю посаду, і ось уже 23 роки Надія Сергіївна керує поштовим відділенням.
Ось уже 23 роки Надія Сергіївна керує відділенням поштового зв’язку.
— Наше село і було дуже гарне, і є, — каже жінка найперш, коли мова заходить про те, як їй тут живеться й працюється. — Воно само по собі ніби й невелике за територією, кількістю дворів, але число жителів — понад дві тисячі, бо багатодітними сім’ями воно славиться. І люди тут хороші, доброзичливі. Я знаю усіх, адже пошта — це те місце, куди приходять не лише за пенсією, газетою чи заплатити за якусь послугу, а й «вилити душу». Тож і проблеми сільські мені відомі, і те, як їх кідрівчани вирішують.
А найбільша, до речі, за словами Надії Сергіївни, — безробіття. Чоловікам, зокрема, доводиться їздити на заробітки. Зараз переважно в Європу лежить їхній шлях.
Щодо службових обов’язків поштовиків, то коло їх з роками розширилося. Сьогодні і клієнтів більше, адже на пошті приймають різні платежі — за електрику, землю, страховку… А ще ж — продаж товарів широкого вжитку. Доставка періодики, пенсій — само собою. При нагоді питаємо, як «пішла» в Кідрах «Волинь-нова». Два роки тому, виявляється, жителі села передплачували 85 примірників нашої газети. Зараз це число трохи зменшилося. Але то, як каже наша співрозмовниця, не через те, що інтерес до видання впав, — просто в нинішніх непростих умовах виживання люди кожну копійку рахують. І в чомусь мусять собі відмовляти. Але є вже фанати «Волині-нової», які просять передплатити «тільки цю газету», де є різноманітні новини, житейські історії, корисні поради, а тепер ще й з’явилася її донька — «Цікава газета на вихідні».
«Ще співати люблю, а короваїв спекла стільки, що важко й порахувати»
До зустрічі з Надією Сергіївною зі слів кідрівського сільського голови Федора Лепуги ми довідалися, що вона — знана в селі не лише як начальник відділення поштового зв’язку, а й як жінка, багата на таланти, активістка громадського життя. А вже від самої нашої героїні почули конкретніше про її уподобання й захоплення.
Святий хліб її авторства був окрасою весіль і в Кідрах, і в інших селах Володимирецького району, і далеко за його межами — у Рівному, Житомирі.
— Я ще й співати люблю, — сказала Надія Сергіївна, — тож беру участь у художній самодіяльності. Колектив аматорів сцени села Кідри зазвичай потрапляє на концерти районного масштабу, зокрема, на традиційний фестиваль «Бурштиновий шлях» (проводиться він у рамках проекту «Поліський трамвай» на базі унікального об’єкта — найдовшої в Європі діючої вузькоколійки «Антонівка — Зарічне», яку в народі називають «кукушкою». — Авт.). Минулого літа він проходив на озері Біле. Природа там дивовижна — не передати словами. А ще ж намети вбрані вишивками, сцена також заквітчана. У цьому році обставини склалися так, що я сама їздила виступати на цей фестиваль. Виконувала пісню про маму.
Хочеться, звичайно, почути голос жінки, і на наше прохання Надія Сергіївна наспівує рядки, які бентежать душу:
...Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу…
Ще про один талант Надії Сергіївни ми дізналися, коли вона показала знімки своїх короваїв, яких уже стільки спекла, що й не злічити. Святий хліб її авторства був окрасою весіль і в Кідрах, і в інших селах Володимирецького району, і далеко за його межами — у Рівному, Житомирі. І свій перший коровай пам’ятає.
— Це ж прийнято, — каже жінка, — що за коровайниць кличуть жінок, які в шлюбі живуть щасливо. Ось і мене покликали (уже не треба питати, як склалося подружнє життя у них із чоловіком. — Авт.). І зразу я була головною на цьому дійстві. Пригадую, піч довелося трохи розбирати, щоб коровай вийняти, — такий пишний він виріс. І гарний дуже був, і не «запав», не тріснув. А це добра прикмета на подальше життя молодих.
«Я зростала у райському куточку»
Ось така вона, Надія Сергіївна Бабчанек — досвідчений фахівець, співуха, коровайниця (а ще любить вишивати, колись і ткала) і просто добра людина, яка і вислухає, і допоможе — як треба, не тільки порадою, а й ділом. Звідки ж ця багатогранність талантів і добра вдача? Відповідь на це ми одержали, коли Надія Сергіївна згадала своє дитинство, юність, розповіла, звідки вона родом:
— Я інакше і не назву той куточок, де почалося моє життя, як райським. Хата наша стоїть біля Стиру — метрів двадцять до річки і три дуби ростуть (правда, один уже від вітру зламався). І ось уявіть, що довкруг шумить листяний ліс, багато ліщини, черемхи. На човнах-чайках ми по Стиру плавали. А по руслу, до речі, ліс аж до Пінська сплавляли. Батько мій 20 років працював на тих плотах. Сестри всі (а нас росло шестеро) гарні голоси мають, від тата й мами перейняли. Ми гуртом любили співати, був такий домашній ансамбль.
На жаль, батьків уже нема, як розповіла Надія Сергіївна, а хата, в якій минули дитинство і юність, стала чужою: оскільки всі дочки пороз’їжджалися, то обійстя довелося продати. Але хоч раз на рік, у провідну неділю, збираються всі, приходять на кладовище, що у сусідньому селі, до рідних могил. А ще неодмінно бувають біля тої хати, котра залишилася в серці доброю згадкою про райський куточок (привозять сюди і дітей своїх — Надія Сергіївна, зокрема, виростила з чоловіком сина й дочку). І пісні заведуть, які колись із татом і мамою співали. Згадають, серед якої краси росли, де душа набиралася доброти і щедрості, любові до людей.
